Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

ти особисто був відповідальний за цей проект. Попрацюйте зі Славою над концепцією, щоб до завтра вона була чітко сформульована. Це шикарний спосіб зібрати всіх, хто щось робить у цій індустрії. Я вже йду писати листа Осі Айзеку. Ось хто нам допоможе у цьому.

Опісля невеличкої перерви на каву Федір зі Славою усамітнилися в особливому «блакитному» куті їхнього офісу, куди зазвичай відправлялися для продуктивного обдумування, і почали накидувати ідеї щодо майбутнього симпозіуму.

— Когнітивний форум, — сказав Федір. — Перший Все­український Міжнародний форум когнітивних технологій.

— Грандіозне дійство, чувак! Я вже бачу бігборди з нашими анонсами! Це буде подією року!

— По датах — що у нас?

— Думаю, найкраще — це жовтень–листопад. Якраз маємо рік у запасі, — запропонував Слава.

Через три години у них вже вималювався приблизний список гостей форуму, починаючи від американських нейронауковців і дослідників усвідомлених сновидінь й закінчуючи російськими трансгуманістами і японськими конструкторами андроїдів. Коли їхній бюджет почав перевищувати бюджет середнього фільму категорії В, Федір упіймав себе на думці, що вже близько години він перебуває у дещо захмелілому стані від відчуття, що кордонів реальності більше не існує і стало можливим усе, що завгодно. Що ж до Слави, то, за оцінками Федора, його самопочуття, мабуть, можна було порівняти лише зі станом людини, яка вперше в житті спробувала кокаїн — щойно він із хлопчиська в «конверсах» і потертих джинсах із «Бенеттону» стрибнув у директорський склад міжнародного форуму, якому судилося прогриміти на цілий світ — і йому на цій висоті явно бракувало повітря.

— Слухай, приходь сьогодні до мене разом із Віктором, — запропонував Федір Славі. — Покуримо, попустиш­ся трохи. Тобі треба заспокоїтися.

— Так, мені треба заспокоїтися, — сказав Слава, і став розтирати свою і без того скуйовджену голову, переповнену ідеями. — У мене просто відчуття, ніби я вжив якийсь галюциноген — і мене пре так, як ще ніколи не перло.

— Тому що це воно, — сказав Федір, і вони заусміхалися один одному сповненими розуміння посмішками. — Чувак, це воно.

* * *

Я раз по раз запитую себе: куди це все йде?

Мабуть, буде чесно зізнатися — починаючи з того дня, коли я вирішив поїхати на Зарубинець, відчуваю, як моя екзистенційна криза лише посилюється. Іноді я забуваюся у шаленій гонитві днів, але коли навала роботи трохи вщухає, я раптом знову виявляю всередині себе пустку. Я продовжую наче стояти на вітрі, де холодно і страшно. Поруч зі мною є Смирна. Є цікавий Віктор і потішний Слава. Та я боюся зробити їм крок назустріч — я сприймаю їх наче виставу, дослівно ніби я потрапив на космічну станцію з фільму «Солярис» і маю справу не з живими людьми, а з «гостями». І тоді виникає запитання — хто кого досліджує? Я — світ, чи світ — мене? Опісля розлучення з Інессою я довго жив з думкою, що я неготовий до нового зближення. Але воно сталося мовби саме — всупереч усьому і попри все. Іноді це надто моторошно — розуміти, що вся ця ситуація наче створена спеціально для мене. Створена ким? Що це за машини під Трахтемировом? Русич говорив щось про анізотропне випромінювання і про радіоактивні кварци, та якщо це машини — тоді що потрібно знати про світ, про людину, про долю, щоби будувати такі механізми?

Федір поділився з Віктором своїми сумнівами щодо власного шляху, котрі знову стали охоплювати його, натякаючи на те, що якісь корінні запитання все ще залишаються без відповіді. Він спробував пояснити, що з початком роботи над проектом Карманова увійшов у нетипову для себе смугу невизначеності, настільки неохопну, що просто не ясно, чи є там, за океаном чорноти, другий берег.

«Ну, это дорога, — філософськи відповів Віктор фразою графолога Русича. — Дойдут не все. Но ты не отчаивайся, через это все проходят. По сути, страдания, которые ты сейчас испытываешь, — это ведь даже не твои страдания, а страдания твоего организма сознания. Это он мучится оттого, что теряет тебя, а ты себя, наоборот, только обретаешь».

Це звучало втішно — і те, що не Федір перший проходив через ці неясні му́ки і те, що його муки — це результат поступового пробудження.

* * *

Із приходом жовтня поїздки під дощем з увімкнутими фарами, коли на трасу сходить сіра непроникна імла, приносять особливу утробну меланхолію, що можна порівняти з жалем, який приходить, коли оплакуєш померлих родичів — хоч втрата й болить, але саме оплакування приносить дивне примирення з тим, чого вже не змінити.

Федір завжди прокидався швидше за Смирну. Він перестав робити візуалізацію свого будинку, який у нього мав бути на острові в Егейському морі, і від цього почував певну провину, хоча виправдовував себе, що початок уже закладено. Він не знав, чому перестав це робити — можливо тому, що в принципі перестав вірити в майбутнє. Останнім часом його стало так багато у житті, що за ним почало пропадати теперішнє.

А ще у Федора почала закрадатися думка, що коли острів, притягнутий силою його візуалізації, й справді з’явиться в його житті, цілком можливо, що він просто зіп’ється там дорогим вином у товаристві Смирни. Цей казковий острів, якщо там справді опинилася б Смирна, міг би стати пасткою для нього. Що тепліше й ніжніше ставилася до нього Смирна, то гірше він себе почував наче привалений незрозумілим почуттям провини. Замість того, аби переживати цілісність, Федір стикнувся з наростаючою розщепленістю, так, наче він втратив щось украй важливе. Їх тіла так гарно співпадали одне з одним своїми вигинами й округлостями, наче вони були створені одне для одного. Тим розпачливішим було його почуття самотності після близькості зі Смирною і в голову настир­ливо лізли думки, що він іде кудись не туди. Він старався притамувати їх по рецептові Васіка — по-йогівськи п’ючи й вибльовуючи солену воду й інтенсивно накурюючись одразу ж по пробудженні. Однак, коли дія трави спадала, незрозумілі страхи і тривоги знову обсідали його. Хотілося замкнутися у собі, облишити все і просто завмерти, ввійти в усвідомлену кому, про яку говорив Гуров, і не знати в ній нікого і нічого.

У цьому утробному передзимовому засипанні Федір приїхав на запрошення Карманова до нього у Пущу. Вони закрилися у Карманова в бібліотеці для розмови віч-на-віч. Кабінетом Карманова блукала якась дрімуча енергетика, щось, пов’язане з пристрастями, з тайфунами думок, з боротьбою за вищу кристалізацію буття у слові, думці чи предметі.

— Ну, розказуй, — напряму заговорив той.

— Що розказувати?

— Що з тобою відбувається? Я ж бачу, що тебе ковбасить.

— Я