Страгозорый - Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый

Глава двадцять восьма. Минулий ліс.

— Ти ж розумієш, що ризикуєш, якщо ось так відкрито з'являєшся у мене перед домом? - Запитує мене Розраза, як тільки виходить нарешті до мене.

    Я хапаю її за лапу. Тягну за собою і ми ховаємося у тінях. Трохи посміхаюсь.

— Тепер нас точно ніхто не помітить. - Кажу, думаючи над тим, яку саме фразу варто вкинути для того, щоб нарешті почати розмову.

— Про що ти хотів зі мною поговорити? Кажи швидше.

    Дістаю камінь, який дала мені до цього мати. Але стискаю його в лапі, не бажаючи так швидко підносити його до Розрази. Треба перед цим «підвести» її до потрібного моменту.

     Бачачи дивний камінь, дівчина трохи підіймає брови. Запитально дивиться на мене.

— Розумієш... Ми... Не з цього світу. Точніше, з цього, бо народились тут, але світ гібридів - не наш рідний світ.

— Ага, ти ще скажи, наче ми якісь мандрівники, і суто випадково потрапили до невідомого світу, який потім забрав нашу пам'ять.

— Не зовсім. Ми дійсно потрапили до цього світу суто випадково, і цей світ забрав нашу пам'ять. Я кажу тобі правду.

— Ну і чим ти мені можеш це доказати?

    Нарешті, настав час для каменя. Раз Розраза не хоче вірити мені на слово, доведеться їй нагадати її минуле життя.

     Прикладаю камінь до її голови. Дівчина на секунду відсахується, наче боячись мене, але мені вдається дотягнутися до її лоба. Розраза завмирає на декілька секунд. По очах бачу, що процес пішов, і сестра почала згадувати те, що встигла давно забути.

— Тепер ти мені віриш? - Запитав я, коли дівчина знову дивитися на мене.

— Майже... - Тихо каже вона. - Але чи є у тебе ще щось, що могло би підтвердити те, що зараз ти мені показав завдяки цьому дивному каменю?

     Знову хапаю дівчину за лапу. Відкриваючи портал, заводжу її до світу людей - зовсім недавно Горс, як одне з сильних створінь, дозволив мені вільно пересуватися і там, і тут. Попередив тільки, щоб я нікому не попадав на очі, хоча я й без нього про це чудово знаю.

     Перше, де ми опинились, це був старий погорілий ліс, у якому ми колись жили і з якого мені довелося забрати Лісний Народ, бо жити тут було просто неможливо. По-перше, здобичі тут вже майже нема. Ну а по-друге, могли людей з лісу побачити двоноги. А зайва увага нам не потрібна.

     Розраза здивовано озирнулась по сторонах. Вона довго розглядала ліс, наче не могла повірити власним очам, хоча вони показували їй чисту правду.

— Повірити не можу, що колись я тут жила... До речі, що сталося з лісом?

— Нажаль, згорів. Мені довелося забрати Лісний Народ до свого світу.

— У тебе є свій світ?! - Не витримала дівчина і озирнулась на мене. Її очі засвітилися від здивування і цікавості.

— Так, власні світи треба створювати. Але це робиться доволі довго і важко. До того ж, треба продумати багато різних деталей, щоб не було помилок, і жити у світі було комфортно. Можливо, колись зроблю для тебе екскурсію.

    Коли дівчина пішла вперед - до будівель двоногів, щоб трохи погуляти й там, я спробував використати свої демонічні здібності. А що? Раз портал до людського пекла я колись відкрити зміг, то можливо і скористатись подібними силами я теж зможу.

     Бо буде не дуже прикольно, якщо Розраза загубиться, а мені доведеться чекати ночі для того, щоб знайти її та повернути назад.

     Так. Вони все ж спрацювали, хоч і не одразу. Я вирішив взяти зовнішність матері, коли вона була ще підлітком. Будемо а-ля подругами, які тільки-тільки приїхали до міста, і ходять, дивляться усе цікаве по городу.

     Розраза трохи здивовано подивилась на мене.

— Шо? Маю право. - Я трохи посміхнувся.

— Не думала, що ти так вмієш...

— Тепер думай. А тепер пішли далі.

     Ми йшли по доволі широкій дорозі, інколи роззираюсь по сторонах. Я майже ніколи не був у місцях, де були звичайні двоноги і навіть попри те, що колись давно старійшини казали мені, що нічого цікавого у житті двоногів нема, мені всеодно було цікаво подивитись на те, як живуть ось такі люди.

     Мені було трохи дивно те, що подібні люди живуть, навіть не знають нічого про те, що є інші світи, є монстри з драконами, гібриди цих самих драконів з іншими тваринами і є магія. Здавалось би, так близько і так далеко одночасно з цим.

     Також я до кінця не розумів, як двоноги взагалі можуть жити у подібних домівках. Вони ж дуже великі, як двоноги не бояться, що одного разу подібні будівлі просто впадуть через те, що вони вже старі й ледь тримаються.

      І, мабуть, самим нерозумним було те, чому вони купують щось замість того, щоб наприклад або допомогти одне одному, або обмінюватися корисними речами один з одним. Наприклад, у тебе є багато м'яса. Тобі потрібно якоїсь іншої їжі або взагалі одяг чи щось подібне. Ти приносиш м'ясо до того, хто має потрібну тобі їжу або одяг, ви обмінюєтеся, і все. Це ж набагато легше...

      Вже під вечір ми з Розразою зайшли на невеличкий майданчик, який був не так вже й далеко від нашої минулої домівки.

                                                                                      

— Це так... Дивно. Начебто я майже усе своє життя вірила в те, що світ гібридів - єдиний світ і що людей майже не залишилось, а зараз я бачу зовсім іншу картину. І, як виявилось, я взагалі колись людиною була...

— Мабуть, світів взагалі дуже багато. - Кажу я. - І у світі людей, і у світі гібридів. Тільки ми поки що про них не знаємо, як і про інші континенти у світі гібридів.

— Що ти маєш на увазі про континенти?

— Ти пам'ятаєш оту легенду про Оушен, і що деякі вже почали навіть казати, що Оушена нема? - Дівчина кивнула. - Я був там вже багато разів. І повір мені, легенди про його існування не брешуть. Він дійсно існує. І я, якщо ти захочеш повертатися назад до світу гібридів, можу показати його. Ну, коли звільнюсь нарешті...

     Розраза озирнулась по сторонах. Подивилась на вигорілий ліс, до якого наврядчи можна було повернутися до проживання. Подивилась на високі будинки двоногів, до яких теж не варто було йти, бо ми вже не зможемо нормально облаштуватися у них і жити як звичайні люди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍