Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Гелена кидається в кухню, хапає телефон:

— Хто запустив крісло?

— Точно не ми, — відповідає Джон.

— Що за бридня! Я щойно пережила смерть у тунелі до Мідтауну, а тепер стою у квартирі, дивлюся, як палає міст.

— Просто приїздіть сюди, мерщій.

— Навіщо?

— Гелено, ми в лайні. По самі вуха.

Двері квартири відчиняються. Всередину влітають Алонсо і Джессіка, їм з носів юшить кров, вигляд в обох очманілий від страху.

Гелена відчуває уповільнення всіх рухів.

Невже починається новий зсув?

Джессіка розтуляє рота:

— Що за чорт…

* * *

Гелена сидить на задньому сидінні й дивиться крізь тоноване вікно на північ. Погляд ковзає по Іст-Ривер і далі — до Гарлему, Бронксу.

Не було ніякої смерті в тунелі.

І міст на 59-й вулиці не руйнувався.

Власне кажучи, зараз вони якраз на середині верхнього ярусу того самого мосту 59-ї вулиці, який стоїть цілий-цілісінький.

Принаймні в цей момент.

Джессіка за кермом вигукує:

— О боже!

«Субурбан» різко веде вбік, він виїжджає на сусідню смугу. Алонсо з пасажирського сидіння нахиляється, хапається за кермо та повертає джип на свою смугу.

На їхню смугу просто перед ними виїжджає автобус і змітає три машини, чавить їх об високий роздільний бордюр. Снопи іскор, дощ із битого скла…

Джессіка різко вивертає кермо, джип на хвильку стає на два колеса, і вони ледве розминаються з горою зім’ятого металу.

— Подивіться назад! — кричить Джессіка.

Гелена обертається і бачить, як із гущі міста зносяться масивні стовпи диму.

— Це ж якісь хибні спогади, так? — доправляється Джессіка.

Гелена набирає Шоу, підносить телефон до вуха й думає: «Хтось користується кріслом для зсуву реальності від аварії до аварії».

«Усі лінії перевантажено, будь ласка, спробуйте ще раз».

Алонсо вмикає радіо.

«— …надходить інформація про те, що біля Центрального вокзалу стався вибух двох фур. Дуже багато суперечливих повідомлень. Раніше надійшла інформація про аварію в тунелі, що з’єднує Квінс і Мідтаун, і я чудово пам’ятаю, що сам бачив руйнування мосту 59-ї, однак… Не розумію, як це може бути: на одній з наших камер, які ведуть пряму трансляцію, цей міст цілий і неушкоджений…»

* * *

…і вони спинилися на Східній 57-й вулиці. Повітря сперте від диму, у вухах дзвенить.

І знову напад головного болю.

І знову носом іде кров.

Черговий зсув.

Катастрофи в тунелі як не було.

На мості — так само нічого.

Теракт біля Центрального вокзалу теж пішов у небуття.

Залишилися тільки хибні спогади про ті події, що відклалися в її свідомості, як спомини про сни.

Гелена підвелася, поснідала, одягнулася і, як щоранку, разом з Алонсо й Джессікою поїхала на ліфті в підземний паркінг.

Вони повернули на захід, щоб по Східній 57-й вулиці об’їхати міст, і раптом небо розірвалося від сліпучого спалаху, супроводжуваного неймовірним гуркотом, неначе водночас вистрелила тисяча гармат, і звук той зрикошетив від навколишніх будівель.

Одразу виникають затори, і вони зупиняються. Люди стоять на тротуарі та із жахом дивляться на Вежу Трампа, охоплену вогнем і димом.

Нижні десять поверхів просідають, фасад ніби тане, оголюються інтер’єри номерів, схожих на нірки. Верхні поверхи не поруйнувалися, люди з них, наче з кручі, визирають на кратер, який виник на перетині 57-ї вулиці та П’ятої авеню.

Місто завиває сиренами машин, які з’їжджаються до місця катастрофи, Джессіка верещить не своїм голосом:

— Що коїться? Що коїться?

Просто перед ними з неба падає людина та врізається в дах таксі.

Ще одна людина пробиває лобове скло машини перед їхнім «субурбаном».

Третя людина пробиває дашок над входом до приватного спортклубу.

«Невже люди вистрибують з вікон, — гарячково міркує Гелена, — бо їхня психіка не може витримати навантаження?»

Її це зовсім не дивує. Якби вона не знала про крісло, як могла б зрозуміти, що коїться з цим містом, часом і самою дійсністю?

Джессіка плаче.

— Таке враження, ніби всьому кінець, — каже Алонсо.

Гелена дивиться з вікна машини на будівлю і бачить, як із офісу, в якому вибухом повибивало вікна, стрибає блондинка. Вона волаючи летить сторч головою, і Гелена хоче відвернутися, не дожидаючись моменту зіткнення, але не може.

Рухи навколо знову сповільнюються.

Клекітний дим.

Полум’я.

Жінка вже не летить, а повільно, дюйм по дюймі, як у слоумо, зближується з тротуаром.

Усе зупиняється.

Ця часолінія вмирає.

Руки Джессіки навічно вчепилися в кермо.

Гелена вже ніколи не відвернеться від жінки, а та ніколи не вдариться об землю, бо завмерла в повітрі, маківка голови — за фут від тротуару, світло-жовте волосся розсипане, очі заплющені, на обличчі довічна гримаса жаху в очікуванні удару…

* * *

І Гелена проходить через подвійні двері будівлі DARPA, де біля стійки охорони вже стоїть Шоу.

Вони дивляться одне на одного, переосмислюючи нову реальність, і свіжі спогади стають на місце тих, що переходять у розряд хибних.

Нічого того не було.

Тунель, міст, Центральний вокзал, Вежа Трампа — нічого. Гелена прокинулась, зібралася і без пригод, як кожного наступного ранку, була доставлена сюди.

Вона вже розтуляє рота, щоб щось сказати, але Шоу попереджає:

— Не тут.

Радж і Альберт сидять у лабораторії за столом для нарад і дивляться новини по вмонтованому в стіну телевізору. Екран поділений на чотири картинки, і на них у режимі реального часу подаються зображення: міст 57-ї вулиці, Центральний вокзал, Вежа Трампа і тунель між Квінсом і Мідтауном. Усе ціле та неушкоджене, а під картинками красується напис: «МАСОВИЙ ЗБІЙ ПАМ’ЯТІ НА МАНГЕТТЕНІ».

— Що за лайно тут закрутилося? — запитує Гелена.

Її всю трусить, у прямому сенсі, бо хоч цього й не сталося, вона ще досі відчуває, як у неї вдаряє стіна води. Чує, як на машини падають людські тіла. Чує пронизливе вищання, з яким рвався міст.

— Сідайте, — запрошує Шоу.

Гелена сідає навпроти Раджа. Вигляд у нього геть ошелешений. Шоу лишається стояти і говорить:

— Стався витік інформації. Креслення крісла, капсули, програмного забезпечення, протоколу.

Гелена показує на екран:

— То все це виробляє хтось інший?

— Так.

— Але хто?

— Я не знаю.

— Навіть маючи під рукою всі креслення, ви не створите крісло менше ніж за кілька місяців, — каже Гелена.

— Витік стався понад рік тому.

— Як таке може бути? Рік тому ви й крісла не мали…

— Маркус працював у своєму готелі понад рік. Хтось зацікавився, чим він займається, і хакнув його сервери. Радж щойно виявив сліди злому.

— Попрацювали нівроку, — киває Радж. — Діяли непомітно й викачали все, що там було.

Шоу переводить погляд на Альберта.

— Розкажіть їй, що ви там знайшли.

— Нові