Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Еге ж. А наші трупи теж до нього пасуватимуть?

За дверима виявилась порожня кімната з нетинькованими бетонними стінами. В дальньому її кінці на підлозі видніла кругла діра, облямована залізом, через яку вглиб шахти вела металева драбина. У шахті було темно, та на верхньому краєчку драбини виблискувало світло, іцо долинало знизу.

— Я знаю, іцо це таке, — пояснив Локвуд. — Старий покинутий прохід до тунелю. Так я й сподівався. Назад вибиратись буде не дуже легко, та що тут удієш? Ти підеш першою, Люсі. чи я?

Першою пішла я. Мені не хотілось, щоб Локвуд одразу натрапив там на щура або якусь іншу гидоту.

Драбина тяглась униз так довго, що я загубила лік п сходинкам. і в мене заніміли руки. Довкола було темно, а я своїм Слухом уловлювала шум, що линув з глибини шахти: якесь бурчання, гудіння, навіть вереск. То були звуки, що збереглись тут, напевно, ще віддавна, і вони зникли, тільки-но я зіскочила з драбини до освітленого свічками тунелю. А потім замість примарних звуків мене оточив уже справжній гомін, що лунав з платформи покинутої станції метро «Воксголл».

Зовні вона анітрохи не відрізнялась від інших незліченних станцій лондонського метрополітену. Навпроти закутка з отвором, з якого стирчала драбина, видніли три іржаві ескалатори, що вели нагору, в темряву, — мовчазні, нерухомі, з запорошеними сходинами. По стінах уздовж ескалаторів висіли побляклі рекламні плакати. То був давній вихід нагору, до замурованого нині вестибюля з касами.

А тут унизу, цієї ночі було людно. Зараз ми перебували в центральній залі, з кожного боку якої було по три широкі прямокутні арки, що вели до північних або південних платформ старої Вікторіанської лінії. Заокруглені стіни було облицьовано білою керамічною плиткою, що подекуди вже повідпадала. В нішах на місці, звідки випала плитка, горіли свічки; їхній дим здіймався аж до стелі, на якій висіли старі світильники, схожі на гладких чорних павуків. М’яке золотаве світло осявало стіни, ескалатори й численних чоловіків та жінок у чорному, що юрмились на платформі.

їх тут були десятки. Продавці й покупці збирались невеличкими купками біля складаних столиків, на яких стояли їжа, напої й були розкладені речі на продаж. Серед торговців артефактами були й зовсім юні, як Фло, і обвіяні вітрами ветерани, схожі на згорблені вузлуваті дерева; і молоді й старі були, проте, однаково брудні, обідрані та непривітні. Вони тихенько балакали між собою, старанно підбираючи слова, й дивились одне на одного з недовірою.

—Ти тільки поглянь на них, — прошепотів мені Локвуд. — Справжнісінька жива медична енциклопедія.

— Умгу, — відповіла я. — Боюсь, чи не замало ми на себе наліпили бородавок.

Більша частина торговців купчилась біля арок із правого боку зали. Саме звідси лунав найгучніший гомін, саме тут панувало найбільше збудження. А крізь ці голоси просочувався ще й далекий потойбічний шум — ніби оси дзижчали в горщику, закопаному в землю. Шум, приглушений посрібленим склом, та все одно відчутний.

І серед цього шуму я зненацька розчула слова:

— Люсі... Люсі, допоможи мені...

Я штовхнула Локвуда під ребра:

— ТУди! Ходімо!

Ми пройшли крізь арку до колишньої південної платформи Вікторіанської лінії. Тепер тут був порожній простір із склепінчастою стелею, освітлений по всій довжині свічками й переносними ліхтарями. В кінці платформи виднів вхід до тунелю, частково завалений купою мішків для піску. Деякі мішки порозривались, і було видно, що вони наповнені сіллю й залізними стружками. Та сама сіра, схожа на підталий сніг, суміш стружок із сіллю щільно вкривала колію на початку тунелю.

З самого тунелю віяло холодом, а зсередини лунав знайомий потойбічний шум, серед якого знову було виразно чути людський вереск.

Стара колія видніла тільки поблизу мішків; penny її ховав збитий із грубих доіцок поміст, що сягав країв платформи й ніби розширював її. Саме тут і юрмились торговці, що з криками та лайкою пробивались ближче до столу, який стояв посередині помосту.

Стіл був яскраво освітлений численними свічками, а за ним сиділи двоє — їх я розпізнала вже здалеку: огрядна плечиста жінка й низенький товстунчик у капелюсі з широкими крисами. Так. то були Аделаїда Вінкмен та її син Леопольд — найвідоміші на лондонському чорному ринку перекупи.

Один за одним торговці підходили до їхнього столу, показували свій крам, одержували — чи не одержували — за нього гроші і йшли собі. Я чула, як бряжчать монети. Біля стола височіли троє кремезних чолов’яг-охоронців. Примруживши очі. я подумала, що саме вони могли вбити Гкрольда Мейлера, а потім ганятись за мною по садках Клеркенвела.

—Треба простежити, куди вони несуть крам, Люсі, — прошепотів мені на вухо Локвуд. — Вони не залишають його на столі. Отже, десь переховують...

Пробиратись платформою було важко. Дорогу нам перетинали торговці, що прагнули якнайшвидше опинитися біля столу Вінкменів. Та ми з Локвудом не звертали уваги на їхню лайку і вперто проштовхувались уперед. Мимохідь я побачила Фло, що саме сварилась із якимось продавцем з натовпу. Вона теж упізнала мене, але тут-таки байдуже відвела очі.

А тоді до мене долинув той самий голос:

— Люсі.. Я тут...

Я мало не підскочила з радощів. Ми знайшли його! Я обернулась до стіни, щоб мене ніхто не зміг почути, й запитала:

— Черепе! Черепе, це ти?

— Дай-но мені поглянути... Ні, це не я. Це інший привид Третього Типу, який лежить поруч і знає й твоє ім’я, й те, навіщо ти сюди прийшла.

Сумнівів не було. Жоден інший дух не міг так кепкувати з мене.

— Це ти!

— Звісно, я! Слухай-но, витягни, мене з цього підвалу! Негайно!

— Це не так просто. Та й розмовляти тобі, до речі, годилося б чемніше... Де ти?

— В якійсь кімнаті, облицьованій плиткою. Напевно, стара роздягальня. А може, мені знову не пощастило, і я потрапив до жіночого туалету... Над дверима висить неоновий ліхтар.

Озирнувшись, я помітила бліде мерехтіння десь за спинами у Вінкменів. Самого джерела світла мені видно не було.

— Здається, я бачу його... Зараз подумаю, як туди дістатись.

— Чого тут думати? Які ж ви, британці, вайлуваті! Прикандич кого-небудь, і квит!

Біля мене з’явилось заляпане брудом Локвудове обличчя:

— Люсі... Ти що, розмовляєш сама з собою?

— З черепом! Я чую його! Він десь поблизу!

Локвуд озирнувся на якогось торговця, що бурмотів собі під