Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

ж. Там у тунелі вибухнув газ. Років із сорок п’ять тому, а може, й давніше. Полум'я охопило потяг, який саме підходив до станції. Всі. хто був у тім потязі, загинули. А потім у тунелях почали з'являтися ГЬсті, тож станцію «Воксголл» довелося зачинити. Проклали новий тунель, і дорога тепер обминає цю станцію. А входи справді замурували, та ми знайшли спосіб потрапляти туди.

— Навіщо? — здивувалась я. —Там же небезпечно!

Щойно почуте, правду кажучи, не дуже захопило мене. До бандитів з продавцями артефактів додалися ще й привиди.

— Саме такі покинуті місця нам і потрібні. Там завжди спокійно й тихо. Ми збираємось на головній платформі, перегороджуючи її бар’єрами, щоб не випускати з тунелів Спектри. Я бачила, як вони ширяють там у пітьмі, — Фло підняла ліхтар, у світлі якого зблиснули її очі й зуби. — Подейкують, ніби той потяг ще й досі там стоїть, загубившись серед темряви. І сидять у ньому не тільки пасажири, що потрапили в катастрофу, а ще й новенькі — нещодавні жертви тих знахабнілих привидів.

—Ти ж сама не віриш у ці дурниці, — насупився Локвуд.

—Дурниці то чи не дурниці, судити не мені,—Фло підхопилася й закинула торбину за плече. — Я просто стежу за тим, щоб не заходити за смуги з заліза. Гаразд уже, досить балачок. Аукціон от-от почнеться. Нам пора.

І з цими словами вона повела нас крізь морок.

Вхід до колишньої станції метро «Воксголл» був і справді близько. Сходи, що вели вниз, було перегороджено замкненими ґратами, круг яких громадились купи сміття. На сусідніх стінах ще й досі збереглися старі оголошення від ДЕПРІК, що попереджали про небезпеку; зараз, щоправда, їх було майже не видно під наліпками, розклеєними прихильниками Культу Привидів. Фло проминула це місце, не зупинившись; ми пройшли за нею ще з пів кварталу вузеньким провулком, що пролягав між покинутими конторськими будинками, й нарешті опинились на перехресті.

— Отут я вас і покину,—сказала Фло. —А сама піду вперед. Зачекайте хвилин із п’ять, а тоді рушайте за мною навздогін. Поверніть відразу ліворуч, ярдів через тридцять—ще раз ліворуч, а далі йдіть вулицею, аж поки натрапите на охоронців. Покажіть їм свій крам, і вони пропустять вас далі, бо з себе ви досить потворні. Тільки ось вам умова: там. усередині, я вас не знаю. Якщо вас схоплять і відлупцюють, я й пальцем не ворухну, щоб допомогти вам. — Вона поглянула на мене своїми яскраво-блакитними очима. — Просто щоб ви знали.

—Так, я розумію. Згода, —відповів Локвуд. —Сподіваюсь, ти візьмеш добру ціну за свій... Що там у тебе в торбині, Фло?

—Тебе це не стосується. Отже, чекайте п’ять хвилин, а тоді рушайте. Тільки в’язи собі не поскручуйте.

Коли Фло пішла, ми з Локвудом притулились до стіни — там, де темніше, — й заходились чекати. За ці п’ять хвилин повз нас пройшов лише один продавець — високий, худий, схожий на сумовиту чаплю. Ми постояли ще хвилину, щоб він пропав з наших очей, і вирушили навздогін за Фло.

Ліворуч, тридцять ярдів, знову ліворуч... Провулок був страшенно вузький і до того ж темний, як підземелля. Нарешті я побачила слабенький вогник лампочки над металевими дверима, біля яких стояли двоє здорованів у довгих чорних пальтах, а між ними причаїлась маленька скуйовджена дитина.

Здоровані були потрібні, щоб потрощити вам кістки, проте голови}' роль тут виконувала саме дитина—дівчинка-екстрасенс. яка перевіряла речі, принесені на аукціон. Худорлявий продавець, що випередив нас, зараз саме показував їй вміст своєї торбини, а мамули-охоронці чекали на її рішення. Перший, вищий, стояв мовчки й значуще плескав себе по долоні важким чорним кийком. Другий, трохи нижчий. тим часом розпитував продавця. Один розмовляє, другий грається з кийком — звичайний розподіл ролей.

Пройшовши огляд, продавець зашморгнув торбину, штовхнув двері й зник усередині. Саме цієї миті в провулку з’явились ми — і охоронці перевели погляди на нас.

Локвуд прошепотів мені:

— Спокійно. Люсі. Далі я все зроблю сам.

Його веселий голос схвилював мене. Я знову пригадала Джорджеві слова про те, що Локвуд останнім часом поводиться надто відчайдушно. Мені стало соромно від того, що я з власної дурості втягла його в цю ризиковану справу. Якби не моє прохання, тут зараз не було б ні його, ні мене. Я бачила, як він аж палає передчуттям небезпеки. ..Ідо того ж зараз нам так бракувало наших рапір!

— Будь обережний, — прошепотіла я у відповідь. — І не зачіпайся з ними.

— Звичайно.

Хоч який високий був Локвуд, та він не сягав головою навіть плечей охоронців. Ми зупинились перед дівчатком-екстрасенсом, і нижчий, балакучий, охоронець тицьнув товстим пальцем у наші торбини:

— Показуйте.

Ми розшморгнули торбини. Дівча зазирнуло до них. Воно ледве мало вісім років — маленьке, худеньке, з синіми прожилками на блідому личку.

Я підняла свою накидку вище, щоб похвалитись Гі красою.

Балакун спохмурнів ще дужче, а Мовчун простяг свій кийок і торкнув ним блискучі пір’їни.

— Де ви це взяли? — запитав Балакун.

Локвуд відсунув кийок убік:

— Украли, смердючко. Що тобі до цього?

Південний акцент у Локвуда виходив справді чудово. А от грубіянив він цілком даремно. Мовчун уже махнув своїм кийком і міцно притиснув його Локвудові до підборіддя.

— Хочеш, щоб Джо поговорив з тобою? — поцікавився Балакун. — Він може. Зараз прочистить тобі мозок так, що твоя голівонька покотиться шкереберть.

— Гкразд уже, заспокойтесь, — відповів Локвуд. — Це закордонні штукенції. Аделаїда Вінкмен одразу оком на них накине.

— А може, ми прикандичимо вас? І самі віддамо ці «штукенції» Аделаїді? — замислено запропонував Балакун. Що ж, певний сенс тут був, хоч мені він і не припав до смаку. Аж тут дівча поклало своє рученятко на здоровенний Мовчунів зап’ясток і хитнуло головою.

— Ні, речі хороші, — промовило воно. — Аделаїді вони справді сподобаються. Пропустіть їх.

Дівчаткове слово було тут законом. Кийок негайно зник, і охоронці позадкували. Локвуд хотів був уже штовхнути двері, аж тут його зупинив Балакун:

—Чекайте,—він показав на наші кинджали.—Ніякої зброї.

—Оці зубочистки, по-вашому, зброя?—пирхнув Локвуд. — Жартуєш, чи що?

— Я скажу тобі, коли надумаю жартувати. — буркнув Балакун.

Через пів хвилини ми вже заходили в двері з вивернутими кишенями й без кинджалів.

— Навіщо ти так поводишся? — прошепотіла я Локвудові. — Тільки увагу до нас привертаєш!

—Торговці