Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Не во гнів вам, ваше благородіє, — кажу, — я його батько, щоб ви знали... Побачивши батька, вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!

— У хронті, — одказує командир, — нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б’ють...

— Не хваліть, — кажу, — і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!

— Я, — каже, — не маю права тебе бить, не маю права і його простить!

Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп’яли і почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б’ють... Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:

— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

— Як так, — кажу, — будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!

— Не сердься, старий, — каже, — за битого двох небитих дають та й не беруть! Я твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.

— Ще ви, — кажу, — і в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

— Ну, — каже, — нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.

Подякували командира та й пішли.

— Ну, та й сваркий же твій командир, — кажу, — і батькові не вважив.

— Ні, тату, — він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б, — каже, — ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на квартиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з Писанія мені прочитав; вже й малювать навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.

— Знайдіть мені, тату, — каже, — дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас...

— А як, — кажу, — поженуть вас на війну?

— А що ж, — каже, — карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.

За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: «Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене Господь і унука отак виносить, як виносив собі сина». Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.

— От якби такого, — каже, — нам писарчука добути!

Раз перед Великодніми святками прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну... З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни — дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге — з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. «Ну, — думаю собі, — хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду». Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк — аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:

— Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!

Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей ви­рвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст... Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам’ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні — не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінці: третє жовтня.

— Ось подивися лишень, Грицьку, — каже, показуючи на стінку, — і теперечки ще видко.

Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять паличок, — цебто третє число і десятий місяць; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.

— Так ото, — каже, — як зайнялось на світ, пішов я у Юр’ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: «Як тобі, Сидоре, не гріх, — каже, — казна від чого вбиваться та прогнівлять Господа! це тобі приснилось або здалось!»