Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

тот самий глупий, котрий привйол меня к вашему благородію. Краля – ето восточная роза, первая царіца, а король – основатель Росії. У всєх картах чотирі масті сіє означаєт – чотирі страни свєта: восток, юг, сєвєр та запад. В колодє 52 карти, ето показуєть 52 нєдєлі в году. В колодє 365 очков – ето 365 днєй в году, кромє високосного.

Охвіцер конешно удівілся такому острому отвєту, щедро награділ матроса і випустіл єго на свободу за такоє остроє понятіє в картах.

– Перепишіть і дайте мені. А тепер хлопці – грай, – гукнув редактор.

– Да… Всяка вещ… – сказав Василь Євменович, наливаючи чарки самогоном.

Сьогодні вранці мені болить голова. Ні копійки грошей немає. Нізащо похмелитися. Коли встаю, стає нудно і туманіє в очах. Я лежу. Біля мого ліжка на стільці куча листів від молодих поетів. Ці листи приходять, і я їх не розпечатую, бо завжди п’яний, а треба було б поодписувати. Назбиралося цих листів чимало. Ось я зараз почну їх читати. Я майже наперед знаю, що вони пишуть, але все ж таки треба прочитати. Ой, кольнуло в боку. Це я певно неправильно лежав. Та й у грудях щось болить, і в’язи. Де я вчора був? Пам’ятаю… Журналіст… Повії… А що як сифіліс? А де я ще був? Нічого не пам’ятаю. Я взяв найбільшого конверта, розірвав і читаю:

«Шановний тов. Голото, вибачте, що турбую. Я сам селянська дитина, зовсім неосвічений, прагну до сонця, до освіти. В мене надхнення, я б все своє життя віддав би за поезію. Прочитайте мої вірші і скажіть, чи годяться. Приділіть їх до якої-небудь редакції. Напишіть мені листа, укажіть на мої хиби, та як писати вірші, чи є в мене талан, надішліть мені літератури про поезію і якщо можете карбованців 5 грошей. Допоможіть мені, не заривайте мого талану в землю. Не вбивайте мого хисту. Читав ваші твори, дуже мені подобаються ваші твори. Я ніде кращих за ваші не читав. Глядіть же, видрукуйте мої вірші та вишліть грошову допомогу. Я закоханий у вашу творчість.

З пошаною Степан Огнекриленко. Кобиляки».

Читаю його вірша:

Сонечко зійшло, А ніч ще не розійшлася. Вперед до бою все село, Вже правдонька знайшлася. Боріться всі за волю, До правдоньки іди, Хай згинуть враги волі, Проклятії пани.

Розриваю другого конверта.

«Дорогий Петре, (на ти) це вже пишу до тебе десятого листа й ніякої відповіді. Ти не звертаєш уваги на мій талан. Це з твого боку не красиво. Я страдаю, я мучусь ночами пишу, а тобі навіть важко сказати пару слів, може моя праця і даремна. Чи годиться моє писання куди чи ні. Ти якби знав (мене коробить оце „ти“ зовсім незнайомої мені людини) як важко самотужки вибиватися в люди…»

Я дальше не читаю листа і читаю вірші:

Думи мої, думи мої, Ви мої єдині. Не кидайте хоч ви мене При лихій годині…

Нічого собі талант! Не посоромився чорт переписати у Шевченка. Цього вірша Шевченко написав ще 1847 року. В Орській кріпості на Оренбурщині. Читаю ще одного вірша:

Село і серце одпочине, Село на нашій Україні…

– Іди ти к чортовій матері! – вигукнув я вголос. – Що ти гадаєш, дурню, що я ніколи не читав Шевченка? Ідіот ти паршивий, плагіятор нещасний! – і лячно мені стало від свого голосу, і соромно. Якби хто з боку почув, то подумав би, що я збожеволів. Я трохи подумав, а потім прочитав кінець листа:

«Ти ж, Петре, пиши негайно відповідь. Як не даси відповідь й на цей раз, то я кидаю зовсім творити й вина паде на тебе, бо ти не схотів допомогти мені.