Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Я підійшла до нашої лавки з Назаром, де ми часто сиділи та милувалися річкою. Але побачила, що там сиділа молода пара, які весело розмовляли. На душі стало водночас радісно за них і сумно за себе. Я глибоко вдихнула повітря і зупинилася неподалік, не бажаючи порушувати їхню ідилію, сіла на сусідню лавку. Спостерігаючи за цією парою, я відчула, як серце наповнювалося тривогою. Адже я сама зруйнувала своє щастя, а тепер я повинна зробити все, щоб його повернути. Відчувши поштовх донечки, я посміхнулася і погладила себе по животику, ніжно промовляючи: «Колись на тій лавці будемо ми сидіти у трьох: твоя мама, тато і ти. Я тобі обіцяю, моя зіронька».

Посидівши трохи, я повільно піднялася і покрокувала до будинку, який ніколи не зможу назвати своїм домом, радше тимчасовим місцем проживання. Мої кроки були повільними, я йшла, погладжуючи себе по животику. Дійшовши до будинку, я ще здалеку помітила автомобіль батька. Цікаво, чому це йому закортіло сюди приїхати? Невже з Іллею якусь справу затіяв?

Я відчинила хвіртку і зайшла до будинку. У вітальні я почула, як батько говорив про щось з Іллею.

— Не ображай мою донечку, добре! — почувся голос батька, і я тихо сіла на диван.

—  А хіба я колись її образив? Та й я пообіцяв вам не торкатися її без згоди, ось я це і роблю, — голос Іллі був спокійний, але здався стривоженим.

— Молодець. Я колись завдав їй багато болю, тож цей заповіт — єдине, що я можу їй залишити.

— То ви вже вмирати зібралися, Костянтине Леонідовичу?

— Поки ні.

І тут батько вийшов з кімнати разом з Іллею і побачили, як я сиділа на дивані і дивилася на них.

— Соломійко, донечко! Як ти, як дитина? — запитав батько, підходячи до мене та обіймаючи мене.

А я не могла збагнути, з яких пір його став турбувати мій стан.

— Щось сталося? — запитала я, не розуміючи поведінки батька.

— Нічого, просто, вибач мене, донечко! Вибач, що тобі дістався такий нікчемний батько. Ілля віддасть тобі копію заповіту, а я піду, є ще справи, — промовив батько, і його погляд сяяв теплотою, що здалося мені дуже дивним.

Його слова звучали, як щось не з цього світу, як промінь сонця крізь похмурі хмари. Я відчула легке тремтіння, обіймаючи свого живота.

Батько пішов, а Ілля дав мені в руки документ. Я сіла на диван і почала його оглядати. Те, що я побачила, змусило мене відчути шок і здивування. Я навіть уявити собі не могла, що батько має такі статки: три автомобіля, будинок у нашому місті, будинок біля моря в Одесі, будинок в Італії, вілла на узбережжі Тихого океану, а ще він власник декількох магазинів та ресторанів, компанія, весь пакет акцій. І жодної копійки Максу! Але ж він теж його син і має право на все це майно. Цієї ж хвилини я вирішила поговорити з батьком. Набрала його номер, і він одразу прийняв виклик.

— Тату, навіщо ти все своє майно заповів мені? А як же Макс? Він теж твій син, — серйозно промовила я в слухавку телефону.

— А я вирішив все заповісти тобі, адже ти дійсно цього варта. А Максим вже дорослий і зрілий чоловік, йому моє майно не потрібне, він чітко дав мені про це знати. А ти колись мріяла про будиночок біля моря, ось я і купив будинок спочатку в Одесі, потім в Італії, а так як тобі раніше подобалася Японія, то й біля Тихого океану, — голос батька звучав спокійно, але довіри до нього мені це не додавало.

— Але це все шалені гроші!

— Так, але мені нічого не жаль для донечки, — промовив лагідним голосом батько.

— А для сина? — запитала я.

— Слухай, в мене є певні справи, тож бувай, радий був почутися.

— Чекай! Якщо ти думаєш таким чином залагодити свою провину переді мною, то в тебе нічого не вийде. Я тобі не пробачу! Ти нагло збрехав мені про борги, шантажував здоров’ям Назара, одружив мене з Іллею. І думаєш, моє прощення можна купити одним заповітом? Ні! Я не продаюся, як ти це зробив у свій час, — серйозно промовила я, відчуваючи напругу у своєму тілі і голосі.

— Я тебе зрозумів. Тепер я маю їхати. Бувай, — сухо і холодно відповів батько.

Після розмови я відчула, як серце наповнювалося гіркотою і болем. Це був момент, коли всі мої мрії та сподівання розбивалися об реальність. Я знала, що мені доведеться боротися за своє щастя, і що шлях цей буде нелегким. Але я була готова. Я ніжно погладила свій живіт, відчуваючи, як моя донечка відповідала на мої дотики своїми поштовхами, нагадуючи мені, що в цьому світі є щось справжнє і чисте, за що варто боротися.

Поведінка батька останнім часом мене дуже дивувала. Він став іншим — надто привітним і турботливим. Але такі, як він, так просто не змінюються. Мої припущення не приносили втіхи: батько щось задумав і намагається задурити мені голову.