Робін Хобб - Учень убивці

— Ні, я не Рябий, — продовжив Чейд, звертаючись скорше до себе. — Але тепер плітки рознесуться Шістьома герцогствами, як пилок на вітрі. Будуть розмови про хвороби, епідемії та кару богів за вигадані гріхи. Погано, що я з’явився в такому вигляді: жителі королівства й так налякані. У нас є більша біда, аніж забобони. Але ти знав це і виявився правий. Я ретельно обдумав усе, що побачив у Форджі, слова людей, які хотіли побити нас камінням, їхній вигляд. Я знав жителів Форджа. Колись це був відважний народ, який би ніколи не втік, злякавшись забобонів. Але ті люди на дорозі так і зробили. Вони залишають Фордж чи принаймні намагаються, прихопивши все, що можна забрати. Вони залишають оселі, в яких народилися ще їхні діди, а їхні родичі копирсаються у розвалинах як навіжені. Піратська загроза — не пусті слова. Я думаю про той народ і здригаюсь. Сталося велике лихо, хлопче. Страшно уявити, що буде далі, якщо пірати з червоних кораблів можуть захоплювати наших людей і вимагати платню за те, щоб їх убили, інакше їх повернуть у такому вигляді. Який важкий вибір! Знову вони напали, коли ми були неготові.

Він повернувся до мене, щоб продовжити, але його зненацька почало трусити. Він різко присів. Обличчя посіріло. Чейд кивнув головою і закрив обличчя долонями.

— Чейде! — скрикнув я й підбіг до нього, але він одвернувся.

— Насіння каррісу, — глухо сказав він. — Найгірше, коли його дія різко припиняється. Барріч недарма тебе попереджав, хлопче. Але іноді, у важкі часи, без нього ну ніяк не можна.

Чейд підняв голову й подивився на мене бездумним поглядом. Його губи безпорадно трусилися.

— Мені треба відпочити, — жалібно промовив Чейд голосом хворої дитини. Я підхопив його, коли він падав, і обережно вклав на землю. Підсунув сідельну сумку під голову і вкрив його. Чейд лежав непорушно, з повільним пульсом, і важко дихав. Так тривало аж до вечора наступного дня. Я спав біля його спини, щоб він не змерз, а наступного дня погодував його рештками запасів.

До вечора він оклигав, і ми змогли продовжити нашу подорож. У нас був похмурий настрій. Поволі темніло. Чейд показував дорогу, але попереду їхав я. Часто він нагадував не вершника, а якийсь вантаж, що його везе кінь. Ми за два дні пройшли ту відстань, яку до цього подолали за одну божевільну ніч. Ми мало їли і ще менше говорили. Здавалося, що Чейду важко навіть думати, і він був занадто кволий, щоб озвучити свою думку.

Він показав, де запалювати сигнальний вогонь, щоби подали шлюпку. Незабаром вона прибула, і Чейд мовчки забрався в неї. Я бачив, що він дуже вимучений. Чейд лише зазначив, що я й сам зможу доправити втомлених коней на судно. Моя гордість допомогла мені впоратися з ними. На борту я заснув так міцно, як ніколи. Потім ми вивантажилися і почався виснажливий шлях назад до Нітбея. Рано-вранці ми були на місці і леді Тайм знову поселилися на заїжджому дворі.

Ввечері наступного дня я зміг сказати хазяйці заїжджого двору, що леді Тайм уже набагато краще і вона не проти, щоб їй принесли поїсти. Чейду дійсно було краще, хоч він іноді дуже пітнів. У такі моменти я відчував від нього гіркотно-солодкавий запах насіння каррісу. Чейд багато їв і пив. А через два дні наказав мені передати хазяйці, що леді Тайм завтра виїздить.

Я очутився раніше й декілька вечорів тинявся Нітбеєм, вештаючись крамницями і слухаючи плітки, які так цінував Чейд. Тож ми багато про що дізналися. Веріті успішно вів перемовини, а леді Грацію тепер обожнювало все місто. Я помітив, що на дорогах і укріпленнях уже кипить робота. На Дозорний острів відправили найкращих людей Келвара, а ту башту тепер називали «Башта Грації». Також подейкували, що червоні кораблі непомітно поминули башти Веріті, а також про дивні події у Форджі. Кілька разів я чув, що людям з’явився Рябий. Після тих історій, що розповідали біля вогнища на заїжджому дворі, я боявся заснути.

Ті, хто втік із Форджа, переказували жахливі історії про своїх земляків, які стали черствими та бездушними. Вони залишились мешкати у Форджі й були схожі на людей, але ті, хто їх знав, запевняли, що вони не такі, як раніше. Вони витворювали таке, чого зроду не чули в Оленячому замку. Я навіть не міг уявити ті злодіяння, про які шепталися люди. Кораблі більше не зупинялися у Форджі, й залізну руду доводилося шукати в іншому місці. Говорили, що біженців навіть не хотіли приймати до себе, бо боялися хвороб: недарма ж з’явився Рябий. Але ще важче було слухати, коли казали, що все скоро припиниться, бо жителі Форджа скоро переб’ють одне одного і на це воля богів. Добропорядні жителі Нітбея бажали смерті тим, хто ще недавно були добропорядними мешканцями Форджа, наче це для них була найкраща доля. Втім, так воно й було.

В ніч перед тим, як леді Тайм мала вирушати назад до Оленячого замку разом з процесією Веріті, я прокинувся і побачив, що Чейд сидів і уважно дивився на стіну у світлі єдиної свічки. Не встиг я сказати ні слова, як він повернув голову до мене.

— Хлопче, тобі треба вчитися володіти Скіллом, — сказав він таким тоном, наче це було якесь болісне рішення. — Настали лихі часи, і це надовго. Тому порядні люди повинні використовувати будь-яку зброю. Я знову звернуся до Шрюда і цього разу буду вимагати. Важкі часи, хлопче. Я не впевнений, що вони взагалі закінчаться.

Упродовж наступних років я теж часто про це думав.

Розділ 11

«Перековані»

Рябий був відомим персонажем народної творчості й театрального мистецтва Шістьох герцогств. Гріш ціна тим лялькарям, у яких немає Рябого. Він з’являвся не лише у своїй традиційній ролі, але і як передвісник лиха під час першої постановки. Іноді Рябого просто зображали на завісі, щоб надати виставі страхітливого характеру. Цей образ відомий у всіх Шістьох герцогствах.

Подейкують, що ця легенда з’явилася ще за часів першого заселення герцогства, ще до його підкорення острів’янами Провісниками. На той час там жили перші переселенці. Навіть острів’янам відомий найдавніший переказ легенди, хоч і в зміненому вигляді. Це розповідь-пересторога про гнів Еля, морського бога, за те, що йому більше не поклонялись.

Коли море ще було юним, Ель,