Марчін Швьонтковський - Пси господні, Марчін Швьонтковський

на валун, позбавлений життя і характеру. Будівля сильно постраждала під час шведської облоги два роки тому – одна з кутових веж лежала в руїнах, стіни були обгорілі і залатані чим попало, навіть дошками; у багатьох вікнах не було шиб, а в даху в кількох місцях були дірки, що оголювали дахові перекриття без черепиці. Над крилом, зверненим до річки, даху не було. На бастіонах підзамкових редутів ледве розміщалися легкі гармати, і їхня обслуга марно намагалися зігрітися, розпалюючи мініатюрні вогнища, де тільки могли. Втім, солдатів навряд чи можна було звинуватити в неробстві – більшість з них наполегливо працювали, лагодячи пробиті капоніри та укріплюючи позиції фашинами, стягнутими з селянських возів. Фортеця готувалася до весни.

Еркісія та Херцбрудер обійшли замковий пагорб і увійшли до єпископського магістрату через головну браму, затиснуту між двома машикулями і прикрашену величезним єпископським гербом. Трохи поблукавши величезними палатами, вони знайшли інтенданта, відповідального за лад у касі.

Єпископства Рейху були автономними політичними утвореннями зі змішаним статусом на чолі з єпископом, якого призначав імператор за погодженням з папським престолом. Ці землі часто ставали яблуком розбрату між німецьким королем, Церквою, князями і курфюрстами, які, не маючи змоги збагачуватися і розвивати свої володіння за рахунок сусідів, захищених імперським законодавством, часто гострили зуби проти папських володінь. У Німеччині єпископства, разом з вільними містами, виконували роль язичка на вагах, який не допускав порушень відносин між сильними світу цього та імператором, і водночас були джерелом величезних доходів для Церкви та міщанства. Особливого значення єпископства набули в останні роки, оскільки були природно найвірнішим союзником імперської коаліції – лютеранські князі, як тільки чули слово "секуляризація", негайно вступали в прикордонні єпископства, щоб включити ці землі до складу власних держав. У цих установах влада була виключно церковною – тож не дивно, що чиновник також був священиком.

Худорлявий і бородатий, у скромній тозі, він сидів за великим дубовим столом, який, вочевидь, врятувався від жадібних до руйнувань шведських солдатів; його майже не було видно з-за рулонів пергаменту та аркушів паперу, розкиданих на стільниці. Решта кімнати, якщо не рахувати кількох менших столів і залишків гобелена, що сумно звисали з вбитих у стіну гачків, була абсолютно порожня. Відразу за дверима їх зупинив диякон-писар у тоненькому стихарі, тремтячий від холоду і заклопотаності. Еркісія подав йому справу, а помічник оголосив про неї писареві.

– Отже, ви стверджуєте, що схопили братів Райсів, які вешталися по дорозі для проїжджих з Вюрцбурга до Нюрнберга, – зауважив священик-чиновник, змірявши їх підозрілим поглядом.

– Ну, як ваше преподобіє і сказав, – відповів Херцбрудер і вклонився. – На річці Айш, біля Нового міста, в маєтку графа Руберта. Мене звати Йоахім Херцбрудер, я лісничий-стрілець ясновельможного пана графа.

– А ви...? – Настирливий погляд інтенданта мало не просвердлив дірку в обличчі Еркісії.

– Я, – відповів іспанець, – лише скромний домініканець, якого цей стрілець врятував від злої долі. Я підтверджую його слова.

– Гм, гм. А де докази?

– Які докази? – Херцбрудер посміхнувся. – Я стрілець з патентом, в паперах моє ім'я стоятиме, як бик, ось і доказ.

– Паперів немає, згоріли під час облоги. Без доказів і наказу коменданта нагороди не буде, – постановив священик. – Можете йти.

Він зробив зневажливий, наказовий жест і повернувся до вивчення документа, що лежав перед ним.

– Та що за документ! – обурився стрілець. – Тут доказом є моє слово єгеря і слово свідка! Я що, повинен був їм голови відрізати? Їм що, мало того, що вони і так отримали?

– Вуха, – сухо поправив писар, піднявши голову і примружившись. – Не голови, а вуха. І твоє слово важить