Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

З балачок у тітчиній таверні я знала, що у Вайге-Норі найбільший гральний будинок у світі. А в батьківській корчмі подейкували, що людина, яка туди потрапить, живою не вибереться. А якщо й пощастить вибратися, то або осліпне, або збожеволіє. Нічого людям робити в гральному домі Дітей Сутінок, не до двору вони припадають. Хоча, злодії і шахраї, там бувають. А чому дивуватися? Вони давно свої душі якщо не Маруні, то Ліссейлі з Хреспом** продали. Та ще гноми. Ті й у темних богинь виторгують що завгодно, і в накладі не залишаться.

А знаю це, бо до карантину до «Кличу вепра» прийшов шалий. У лахмітті, схожому на те, що зараз на мені. Босий: ноги збиті в кров і вкриті ципками. Волосся – сплутаною куделею на вошивій голові. На одному оці більмо, іншого й зовсім немає. Говорив побіжно, немов боявся, що Маруна ось-ось по його душу з’явиться. Його Лім у три шиї хотів виштовхати, але тітка пожаліла, кинула рогожку в кутку і дала миску густої юшки з окрайцем хліба. Шалий, що тільки ноги їй не цілував. Осоловівши від повного черева, почав городити нісенітниці: мовляв, був у гральному домі. Та не простому, а в підземному. Грав із шулерами та шахраями всіх рас і мастей. Раз на тиждень там розігрують якийсь особливий приз. Кажуть, що це не гроші й не золото. Але той, хто його виграє, отримає щось більше. Пара гномів, мабуть, вирішила дізнатися більше. Вони купили йому глечик пива. Але шалий від пива відмовився. Сказав, що той, чий розум затуманений, сліпий і глухий. Якби він тоді не випив, то виграв би цей приз. Потім ще щось бурмотів, поки не заснув. Тітка бідосю пожаліла, веліла Ліму перетягнути його в сарай, де постелила сіна і кинула старий матрац. Лім, проклинаючи все на світі, підхопив бешкетника на руки й відніс у сарай. На ранок нещасного корова язиком злизала. І ніяких слідів не залишилося. Хтозна, може сама темна прийшла по його душу, а може, лиходії розправилися з нещасним.

Я замотувалася у поли плаща. Вітер продував мій, так званий, одяг. Гера пригорнув мене до себе ще сильніше. Я відчувала його серцебиття. Думки носилися, як рій диких бджіл, одна обганяла іншу і я не могла зосередитися на головному – що потрібно шукати. Натомість думала про Геру, його улюбленця, відважну Кхибру та про те, куди запропастився мій фамільяр. Перевела погляд угору. Трохи вище за нас летіли Ши з Кхиброю на Хрумтику. Рівна спина ельфійки, відсторонена фігурка Кхибри та шум осіннього вітру.

Тролиця надмірно зібрана. Періодично я бачила її занадто рівну напружену спину – цікаво, про що вона думає? Вона трималася за мотузку, яку Ши-Ранса прив’язала до своєї талії, віддавши їй інший кінець. Між ними немов невидима стіна – жодна не відчуває одна до одної навіть приятельських почуттів. У Ши –обов’язок, а Кхибра – ланка нашого ланцюжка. Останнім часом я практично перестала спілкуватися з подругою, і це мене трохи напружувало і дратувало. Все-таки за літо ми дуже зблизилися. Скільки всього разом пережили, а скільки ще належить пережити. Стоп! Я вночі дала собі слово: більше ніяких пригод! Усе. Ця – остання.

Я зморгнула сльози, що знову набігли, підбите око поколювало сотнями голок, і глянула вниз – під рідкими хмарами показався вигнутий перешийок. Ось воно, Ікло Упиря. Наша крилата кішка зробила коло й почала опускатися. Хрумтик, а за ним Пір’їнка, вчепилися потужними пазуристими лапами за скелі й спрямували вниз, склавши крила, щоб не зламати. Герман зчепив руки в замок і притиснув моє плече підборіддям до себе. Рані, здавалося, навіть не поворухнувся. Та як йому це вдається? Ідеальний навіть тут! Пір’їнка спружинила на лапах. Ми опинилися в глибокій ущелині.

– Я буду подумки з вами, – нагадав Гера, дивлячись на нас із тролицею. – Поглянь на мене.

Я глянула на нього одним оком. Друге відкрити не змогла.

– Ти обов’язково впораєшся, Руто.

– Угу, – тільки й змогла видавити я.

– Я вірю в тебе, моя руда магія, – Гера обійняв мене і поцілував у маківку. Я пригорнулася до нього як кинуте кошеня.

– Далі підете самі, – перервав нашу ідилію Рані, – через версту побачите чорний провал. Обійдете його з лівого боку. Під Тремтячою плитою – вхід у підземелля. Кхибро, пам’ятай: там не місце хорошим манерам. Хитрість, хамство, брехливість і підлість – твої вірні помічники та супутники.

Тролиця сторопіла.

– Терпіти не можу хамства, – набурмосилася вона. – Нахлебталася...

– Якщо буде вечір спогадів, ми із задоволенням тебе послухаємо, – різко обірвала її Ши-Ранса.

Кхибра спідлоба зиркнула на неї, але стрималася від шпильки.

– Вам потрібно не виділятися з натовпу, – продовжив Скріраніель, невдоволено похитавши головою. Ши тільки знизала плечима. – Твої гарні манери, Кхибро, у Вайге-Норі ніхто не оцінить. В ідеалі – вам треба потрапити до храму Ліссейли. Може, якась давня легенда, зображена на стінах храму, наштовхне вас на думку, як виглядає пристрасть богині азарту.

– А вам якісь легенди дроу відомі? – не вірилося в те, що в бібліотеці, в якій мені пощастило побувати, немає жодних книжок про Дітей Сутінок.

– Я знаю тільки загальновідомі. Ти бачила нашу бібліотеку. Я прочитав усього титисячну частину. Але, попрошу батька, щоб він пошукав стародавні фоліанти. Раптом знайде щось цікаве. Якщо знайде щось варте уваги, то надішле тобі магофлая. Спілкуватися можна тільки ними. У вас є парочка?

Кхибра впевнено кивнула, показуючи сірих птахів, що сиділи у сумці.