Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

— Малюсики! Зара як буцну в черевик! 

Та місіс Болячка так тішилася, що він знайшовся і що він цікавиться ще чимось, окрім солодощів, що пропускала повз вуха, що він вигукує. Ні, розповідати нікому не можна. Ніхто їй не повірить, а як і повірять, то підуть розкопувати курган малолюдків! Вона такого не допустить. 

Що б зробила Бабуня Болячка? 

Бабуня Болячка мовчала б. Бабуня Болячка часто мовчала. Вона просто усміхалася і пахкала люлькою. І чекала слушної нагоди… 

Тіфані усміхнулася. Вона не спала і це їй не наснилося. Минув день. 

А тоді — ще один. 

І ще. Дощило. Тіфані спустилася до кухні, коли там не було нікого і взяла з полиці статуетку пастушки. Вона поклала її у мішок, тихцем вислизнула з дому і побігла на пагорби. 

Грози оминали Крейдокрай — пагорби розсікали хмари надвоє, наче ніс корабля. Та коли Тіфані добралася до старої груби і чотирьох залізних коліс, коли вирізала шмат дерну та обережно видзьобала місце для порцелянової фігурки, а тоді поклала дерен на місце… задощило так, що дерен мав би прижитися. Вона подумала, що так правильно. Тіфані була певна, що запахло тютюном. 

А тоді вона попрямувала до кургану малолюдків. Вона тривожилась: вони ж там, то навіщо йти перевіряти, чи це так… це буде скидатися на сумніви, еге ж? Фіґлі — люди зайняті. Роботи в них багато. В них жалоба за старою келдою. 

Так вона себе переконувала. Вона туди йде не тому, що боїться, що насправді в норі живуть кролики, а не малолюдки. Зовсім не тому. 

Вона — келда. В неї є обов’язки. 

Лунала музика. Почулися голоси. А коли вона заглянула у темряву нори, запала тиша. 

Тіфані обережно дістала пляшку «Спеціальної овечої настоянки» і вкинула її в темряву. Тіфані відступилась, і до неї долинули відголоски музики. Вона помахала канюку, що ліниво намотував круги попід хмарами, і навіть не сумнівалася, що крихітна цяточка-канюк помахала їй у відповідь. 

Четвертого дня Тіфані збивала масло і поралася по хазяйству. Та у неї був помічник. 

— А тепер піди погодуй курчат, — сказала вона Погіршаю. — Що ти маєш зробити? 

— Дати гам-гам ціп-ціпкам, — відповів Погіршай. 

— Курчатам, — розлютилася Тіфані. 

— Курчатам, — слухняно виправився Погіршай. 

— І носа витри, тільки не об рукав! У тебе ж для цього є хустинка. Як повертатимешся, то спробуй, чи зможеш принести поліно, гаразд? 

— Ая, абодайго! — пробубнів собі під ніс Погіршай. 

— А яке слово ми не говоримо? — спитала Тіфані. — Ми не говоримо… 

— «Абодайго» ми не говоримо, — буркнув Погіршай. 

— Особливо, якщо поруч є хто? 

— Як поруц є мама, — відповів Погіршай. 

— От і чудово. А як з усім впораємося, то підемо до річки. 

Погіршай зрадів такій перспективі. 

— А малюсики? — спитав він. 

Тіфані завагалася з відповіддю. 

Вона не бачила фіґлів, відколи повернулася додому. 

— Можливо, і вони там будуть, — відповіла вона. — Та вони, мабуть, зайняті. Їм слід знайти нову келду, і… зайняті вони. Я так гадаю. 

— Малюсики геп по довбешці, нагла морда, абодайго переверне і гепне, — радісно горлав Погіршай. 

— Побачимо, — відповіла Тіфані, відчуваючи на своїх плечах увесь тягар батьківства. — А тепер — йди-но погодуй курей і збери яйця. 

Коли він причимчикував назад, несучи повен кошик яєць, Тіфані виклала одне полінце масла на мармурову плиту і взяла лопатки, щоб надати йому форму… масла. Коли полінце буде вигладжене на гладко, вона проштампує його дерев’яним штампом. Людям подобається декороване візерунком масло. 

Коли вона формувала масло, то побачила, що хтось стоїть на порозі. Вона озирнулася. 

То був Роланд. 

Він дивився на неї — обличчя ще більше розчервоніле, ніж зазвичай. Він крутив у руках свого непристойно дорогого капелюха, достоту, як колись це робив Пограб. 

— Чого тобі? — спитала Тіфані. 

— Слухай… ну, той… я …е-е-е, — затинався Роланд. 

— Так? 

— Слухай, я не хотів, я не мав наміру брехати, — мекав він. — Але тато сам зробив висновок, що я герой, і не хотів слухати, коли я намагався пояснити… як ти… 

— …допомогла тобі? — підказала йому Тіфані. 

— Так… Тобто, ні! Він сказав, що тобі пощастило, що я там був, він сказав… 

— Це не має значення, — обірвала його Тіфані, беручись за лопатки для масла. 

— І він усім розповідає, який я відважний і всяке таке… 

— Я сказала, що це не має значення, — відповіла Тіфані. Лопатки пац-пац-пац-кали по свіжому маслі. 

Роланд розтулив було рота, але одразу стулив: 

— Тобто, тобі все одно? — вичавив він нарешті. 

— Так, усе одно, — сказала Тіфані. 

— Але ж це несправедливо! 

— Ми єдині знаємо правду, — промовила Тіфані. 

Пац-пац-пац. Роланд витріщився на масне полінце масла, яке Тіфані невпинно пацкала лопаткою. 

— Ясно, — сказав він. — І ти нікому не розкажеш? Тобто, ти маєш право розповісти, як усе було насправді, але… 

Пац-пац-пац. 

— Мені ніхто не повірить, — відказала Тіфані. 

— Я намагався, — відповів Роланд. — Чесно, я намагався. 

«Гадаю, це правда, — подумала Тіфані. — Та ти не дуже кмітливий, а Барон не має дару першого погляду. Він бачить світ таким, яким хоче». 

— Одного дня ти станеш Бароном, чи не так? — спитала Тіфані. 

— Так. Колись стану. А той, я хотів спитати: ти справді відьма? 

— Сподіваюся, ти будеш добрим Бароном? — спитала Тіфані, обертаючи масло. — Чесним і справедливим? Платитимеш людям чесно і доглядатимеш стареньких? І ти не дозволиш прогнати з дому стареньку бабусю? 

— Ну, сподіваюся я… 

Тіфані глянула йому просто у вічі, міцно стискаючи по лопатці у кожній руці. 

— Я ж буду поруч. Ти знатимеш, що я за тобою пильную. Я стоятиму там, осторонь від натовпу. Завжди. Я за всім спостерігатиму, бо я з давнього роду Болячок, і це моя земля. Та ти можеш бути Бароном і, маю надію, будеш добрим. А як ні… то буде тобі непереливки! 

— Ти знаєш, що ти… ну… дуже… — запнувся Роланд, почервонівши. 

— Допомогла тобі? — підказала Тіфані. 

— …але тобі не можна так зі мною розмовляти! 

Тіфані була певна, що десь на горищі пролунало «Анайто, ото слимак» — ледь-ледь чутне, та все ж розібрати можна. 

На мить вона заплющила очі, а тоді, із завмерлим серцем, вказала лопаткою на порожні відра: 

— Відра, наповніться! — наказала вона. 

Повітря затремтіло, відра затряслись, і навколо них утворилася димова завіса. Вода виплюскувалася поза вінця. 

Роланд витріщався на все це мовчки. Тіфані усміхнулася йому щонаймилішою усмішкою, яка могла добряче налякати. 

— Ти ж нікому не скажеш, правда? — спитала вона. 

Він зблід і подивився на неї: 

— Ніхто б і так не повірив… — відповів він, запинаючись. 

— Ая, — сказала Тіфані. — То ми порозумілися. Як мило. А тепер, якщо ти не проти, то я б хотіла закінчити з маслом і взятися за сир. 

— Сир? Але ж…. ти б могла робити все, що захочеш! — випалив Роланд. 

— А я хочу робити сир, — спокійно відповіла Тіфані. — Йди собі. 

— Ця ферма належить моєму татові! — вигукнув Роланд, і аж коли слова пролунали, він зрозумів, що сказав свої думки вголос. 

Пролунали два тихі, але водночас напрочуд гучні, клац, коли Тіфані озирнулась і поклала на стіл лопатки для масла. 

— Оце було відважно, — озвалася вона, — та я маю надію, що тепер, добре подумавши, ти вже жалкуєш про сказане? 

Роланд заплющив очі і ствердно закивав. 

— Добре, — сказала Тіфані. — Тож сьогодні я беруся за сир. А завтра, якщо захочу, візьмуся за щось інше. А потім мене тут не буде, і ти здивуєшся: де ж вона? Та частинка мене завжди буде тут. Завжди. Думками я буду тут. Й очима теж. І я повернуся. А тепер