Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

що Дан це зробив тільки тому, що ліва частина здалася йому важчою. Вони розійшлися в різні боки, просуваючись то на колінах, то навшпиньки, водночас пильно роздивляючись та обмацуючи руками кожну п’ядь землі. На висоті восьми метрів ні кущик, ні камінчик, ні ямка не вказували, що тут є якесь помешкання. Вони обоє повернулися назад, помітивши, що вийшли за межі руїн, і ще раз обстежили землю обабіч уявної лінії. Але нічого, нічогісінько не привернуло їхньої уваги.

— А що ми, зрештою, шукаємо? — спитала Лучія.

— Як що шукаємо? — перепитав Дан. — Вхід до замку.

— Але тут, на висоті чотирьох сажнів, що ми можемо знайти?

Дан тільки рота роззявив. Він про таке й не думав.

— Аби нам знати відправну точку, — продовжувала Лучія, — то можна було б скористатися твоїми комбінаціями. Ми б зупинилися на тій уявній точці і звідти б ступили два кроки вперед, а потім десять з одним і десять без одного. Але якщо не відомо, звідки починати, тоді нам нічого шукати тут, у Вултурештах.

— А звідки ти це взяла?

— З твоїх висновків. Хіба не ти казав, що не слід надавати значення кожній фразі? А зараз, бачу, ти перемінив свою думку…

— Ну й що? Від моїх слів до того, щоб іти з Вултурештів, — далеко…

— Ану прочитай другу фразу з документа!

— Прошу: «…потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів, де, думаю, ти нічого не знайдеш…» Отже, ти хочеш сказати…

— Так! Тобто я хочу сказати, що коли зважити кожну фразу, то таємницю слід шукати не в Вултурештах.

— Гаразд, але ж це дурниця, — запротестував Дан.

— Справді дурниця. Я вже й не знаю, що думати! Адже документ точно вказує: таємниця фортеці Орлів не в Вултурештах. Мені не віриться, що тут помилка.

— Я теж починаю вірити в це, Лучіє.

— Зрештою, шановний логіку, тлумачення слова «Вултурешти» в позитивному значенні означало б дуже цінну вказівку. Визнавай!

— Визнаю… Як же не визнати? Але в чому тут таємниця?

— В тому, що документ зашифрований… — випнула губи Лучія.

— Гаразд, припустімо таке, — відповів Дан. — Гляньмо ще раз на документ. Єдине конкретне слово тут — Фортеця Орлів. Погоджуйся й ти!

— Погоджуюсь! Але саме тут і перепона. Бо все-таки неможливо, щоб у такому документі було випущене найголовніше — місце фортеці. Тому я й подумала одразу, та й зараз так думаю, що починати розв’язувати загадку треба тут.

— Аби ж ми мали ще якісь дані, Лучіє, — з жалем погодився Дан. — А може, третій логофет мав на думці інші Вултурешти? Ти розумієш мене?

— Це неможливо!

— Чому? В нашій країні дуже багато Вултурештів. Навіть у нашому районі кілька.

— Я не думаю, що йдеться про інші Вултурешти з двох причин, і ці обидві причини важливі: по-перше, тут руїни фортеці, а по-друге, — документа ви знайшли саме тут.

— Справді так! — силкувався погодитися Дан. — Хай буде по-твоєму. А де ж тоді таємниця?

— Може, її розкрили Урсу й Марія. Он вони.

Ті двоє підійшли, хитаючись від утоми.

— Ну, знайшли що-небудь? — спитала Марія.

— Отже, ви теж нічого не знайшли! — здогадалася Лучія.

— Зрештою, нам дещо прояснилося… — сказала Марія. — Ми все-таки щось знайшли…

— Що? — підстрибнув Дан.

— Правду, впевненість, — заспокоїв його Урсу.

— Яку?

— Тут не може бути й мови ні про замок, ні про вхід до нього, — сказав Урсу.

— Чому? Звідки в тебе така впевненість? — наполягав Дан.

— Звідки б вона не була, але є, — замість Урсу відповіла Марія. — А з другого боку, важко сказати, звідки вона могла б бути.

— Облиш гратися словами! Кажи ясніше! — нетерпілося Данові.

— Долина оголена, вона не може приховувати ніякої таємниці. А в лісі стоїть стара колиба, в ній недавно жили люди, а це означає, що люди, які дуже часто ходили тут, не могли б не помітити слідів замку, коли б він існував. Це ясно, як день.

— Мені нічого більше додати, — обізвався Урсу. — Ми можемо дійти висновку, що цей замок під землею — сховище, адже повинен він десь бути, отже, доведеться розкопати весь цей горб.

— Або перестати вірити в полонянку в білому, — підсумувала Марія. — А ви знайшли щось?

— Так само, як і ви…

— Значить, ви теж певні? — спитала Марія.

— На жаль, ні! — відповіла Лучія. — Єдине, до чого ми дійшли обоє, стосується документа: тепер він ніби ще таємничіший, ще загадковіший, а не по-дитячому простий, як здавалося спершу.

— Не такий, як я думав спочатку, — наголосив Дан.

— Що ж робити? — спитав Урсу.

— Треба спершу якомога краще вивчити документ.

Кожен, тримаючи в руках копію, почав читати від початку й до кінця та від кінця до початку таємничий документ логофета дивану Крістаке Зогряну. І що більше вчитувалися в нього, то більше переконувалися, що покійний логофет, вирішивши «утримати в слові таємницю Фортеці Орлів», приховав її найкращим чином.

Щастя їхнє, що малий із золотим волоссям і сумними очима надзвичайно вперто йшов слідами листа дівчини в білому, та й наближалася ще одна визначна подія, рятівна для того становища, в якому опинилися черешняки.

5

Тік не застав акушерки вдома. Йому сказали, що вона приймає пологи. Новесенька біленька хата, куди вона пішла, стояла якраз посеред села, звідти долинав пронизливий дитячий крик. Тік, похмурий, мов сутінки, що вже почали густішати в повітрі, спитав про акушерку і мусив з півгодини чекати в сінях, аж поки з’явилася в сінях одягнута в біле така опасиста молодиця, яких він ще ніколи не бачив.

Акушерка помітила Тіка й