Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Помер, царство йому небесне. Такого б я не боявся. А ще — аби хоч розумів я його. Отого,— Матвій подивився на божницю,— не розумію. Все життя мене ним лякають, а за віщо — не збагну. Ти он страшний, та я хоч розумію: так уже чоловік себе любить, що наперекір не скажи — вб'є.

Степан зупинився перед Матвієм, але той випередив його несподіваним запитанням.

— А мене справді любиш? —спитав.

— Як це? —сторопів Степан.

— Учора казав, що жити без мене не можеш.— Матвій щиро засміявся.— Ох, Степане, Степане... смішний ти. Не завжди, правда, смішний. То як же царевич уцілів, га?

— Я йому про бога, а він мені про царевича. З царевичем діло просте: поведемо на Москву, спитаємо батька й бояр: що там у них?.. Ти в бога віруєш?

— Про бога, Тимофійовичу... не треба — боюсь. Дума-, ти навіть боюсь. Бач, як воно: залізеш у душу навсправжки, а там і казати нічого — чорнісінько. Зовсім страх візьме.

Увійшов Мишко Ярославов.

— Як спалося, батьку?—Сам Мишко не ясніший за отамана зранку,— тільки що, видно, розбудили, запухлий.

— Здоров. Сідай пиши.— Степан невдоволено подивився на осавула.— Теж гарний... Не просвистіти б нам, осавуле, з цією сивухою останнього розуму.

-Що писати? — Мишко не дивився на отамана, а на Матвія крадькома зло зиркнув: вівця рязанська, встиг набрехати.— Зранку писати...

— Що казатиму, те й пиши. Хоч зумієш?

Мишко знайшов у воєводиних палатах папір, чорнило,

перо... Сів до столу, схилив набік пудову голову... Ще раз зневажливо глянув на Матвія.

— Давай.

— Брате! — почав говорити Степан, походжаючи по світлиці.— Ти сам розумієш... Ні, зачекай, не так...

— Кому цс ти? —спитав Матвій.

— Шахові перському. Брате! Бог, котрий, як ти сам відаєш, управляє государями не так, як цілим світом, цієї ночі порадив мені добре діло. Я тебе вельми полюбив. Треба нам з тобою об'єднатися проти гнобителів...

— Зачекай трішки,— попросив Мишко.— Загнав. Гнобителів... Далі?

Матвій зачудовано й шанобливо дивився на отамана й слухав.

-— Я прикинув: хто більше мені в дружки годиться? н іхто. Тільки ти. Я посилаю до тебе моїх послів і кажу: учинімо дружбу. Я гадаю, в тебе вистачить розуму, і ти не відмовишся од такої вигідної моєї пропозиції. Наперед знаю, що ти з великою охотою погодишся зі мною, я називаю тебе другом, на якого покладаюсь. У мене численне військо і стільки ж багатства всякого, але є потреба в бойових припасах. А також в інших припасах, харчувати військо. У тебе всіляких припасів багато...

— Зачекай, батьку. Багато... Так?

— У тебе припасів багато, навіть лишок є, мені відомо. Виділи частку своєму другові, я заплачу тобі. Я не думаю, що тобі відрадять прислати це мені. Та коли так вийде, то знай: скоро побачиш мене з військом у своїй землі, я прийду і силою візьму, коли ти через дурість не захочеш дати добровільно. А війська в мене — двісті тисяч.— Степан підморгнув Матвієві.

— Так,— сказав Мишко.— Думаєш, клюне?

— Отож вибирай: або ти мені друг,,або я прийду й повішу тебе. Печать є у нас?

— Своєї нема. А воєводину прихопив тут!.. Про всяк випадок: добряча печать.

— Притисни воєводину. Пора свою мати.

— Матимемо, зачекай.— Мишко ляпнув воєводиною печаттю в аркуш, помилувався на свою писанину і на красуню печать.

— Збери сьогодні всіх писак астраханських: писати листи в городки й села,— звелів Степан, подаючи осавулові пласку темну пляшку.— Багато треба! Порозсилаємо в усі сторони.

— Порозсилаємо,— сказав Мишко, беручи з отаманових рук пляшку. А йому показав аркуш.— Чисто указ государів!

— Добре діло,— похвалив Матвій отаманову думку — ці листи: він давно торочив про них.

— Шахові сьогодні послати. Скажи Федорові: нехай підбере трьох козаків...— Степан узяв у Мишка пляшку

з сивухою, ковтнув.

— Коли ж уверх підемо? — спитав Матвій.

— Підемо, Матвію. Погуляємо й підемо. Наберися терпіння. Дай трохи ділу зав'язатися... Нехай про нас ширше взнають, увесь люд,— нехай ждуть дорогою, щоб нам не ждати. Нехай і листи походять по світу... Треба було раніше з цим додуматися: ще з зими. Коли треба, то жодного диявола з порадою немає! — Степан відпив ще з пляшки.— Цікаво, кажеш, як уцілів царевич? — спитав він легко й весело.

— Страшенно цікаво. Як же це він, сердешний...

— 0, то ціла казка, Матвію. Всякого з ним прилучалось... Я тобі якось розкажу.

ЧАСТИНА

III

СТРАТА

А в Москву писали й писали...

Думний дяк читав цареві та його найближчому оточенню широке донесення, складене за відомостями, одержаними з району повстання:

— "...Великого государя зрадили, того лиходія Стеньку в місто пустили. І лиходій Стенька Разін боярина і воєводу князя Івана Семеновича Прозоровського кинув з розкату *. А котрі татарове були під твоєю, великого государя, високою рукою, і ті татарове тебе, великого государя, зрадили й одкочували до нього, лиходія, до Стеньки. А двох синів боярських він, Стенька, на міській стіні повісив за ноги, і висіли вони на стіні добу. І одного боярського старшого сина, знявши зі стіни, зв'язав, кинув з розкату ж таки, а другого боярського меншого сина, на прохання матері його, знявши зі стіни і поклавши на лубок, одвезли до матері в монастир. А інших астраханських начальних людей, і дворян, і дітей боярських, і те-зеків усіх, і котрі з ним, Стенькою, в облозі воювали, побив. І в церквах божих образи окладні порубав, і великого государя грошову казну всю побрав, і всякі бумаги в приказах попалив з бісівськими танцями, і добро боярських і всяких чинів начальних людей у тому городі Кремлі все пограбував. І аманатів із Астрахані одпустив по кочовищах їхніх, і тюрми порозпускав. А боярська дружина і всяких начальних людей дружини всі живі, і нікого тих дружин він, Стенька, не бив. '

1 Розкатом у XVII столітті називали, напевно, всяку споруду, яка практично слугувала ще й цілям оглядової висоти; вежі кріпосних мурів, лобні місця, дзвіниці.— Приміт. автора.

А був він, Стенька, в Астрахані тижнів зо два і пішов на Царицин Волгою. І після себе зоставив він, Стенька, в Астрахані товаришів своїх, лиходійних козаків, з десятка по два чоловіка; а з ними, лиходійними козаками, зоставив в Астрахані начальним чоловіком товариша свого Ваську Уса.

А стольник і воєвода князь Семен Львов нині в Астрахані живий. А коли йому, лиходієві Стеньці, астраханська висилка на Волзі здалась, і він, лиходій Стенька, учинив круг, і на кругу говорив: чи любо вам, отамани молодці, простити воєводу князя Семена Львова? І вони, лиходійні козаки, на кругу кричали, що простити його їм любо.

А з Астрахані він, лиходій Стенька, до Царицина йшов Волгою два тижні.

І прийшов він, лиходій Стенька, на Царицин, послав од себе на Дон лиходійних козаків з братом своїм Фрол-ком — усіх чоловік 500 з грішми і з усяким грабованим добром, та з ними вісім гармат. І в нього, у лиходія Стеньки, на Царицині були круги многі.

А з Царицина він, лиходій Стенька, пішов під Саратов. А кінних людей у нього, Стеньки, немає жодного чоловіка, тому що котрі кінні люди у нього, Стеньки, були, і в них коні у всіх попадали.

А стружки у нього, Стеньки, невеликі, чоловіка по десяти, і в більшому чоловіка по двадцяти в стружку, а в інших човнах чоловіка по п'яти. А котрих нёвольних людей з посадів і стругів неволею до себе він, Стенька, брав, і в тих усіх людей оружжя немає.

А богу він, лиходій Стенька, не молиться і п'є неподобно, і блуд чинить, і всяких людей рубає без милості своїми руками. І виговорює, і лає московських стрільців, і називає їх м'ясниками: ви, мовляв, м'ясники, слухаєтесь бояр, а я, мовляв, чим вам не боярин? Од нього, Стеньки, усім лиходійним козакам учинено заказ кріпкий, щоб утікачів од них на Русь не було. А де котрого від нього, Стеньки, втікача доженуть, і вони б тих утікачів, піймавши на воді, кидали у воду, а на сухому березі рубали, щоб ніхто про нього, Стеньку, на Русь вісті не подав.

А із Саратова до нього прибігають саратовці чоловіка по два й по три часто і кажуть йому, щоб він ішов до них під Саратов не барившись, а саратовці міські люди місто Саратов йому, Стеньці, здадуть, тільки, мовляв, у Саратові кріпиться саратовський воєвода".

Дяк закінчив вичитувати. Однак було у нього в руках щось іще...

— Що? — спитав цар.

— Лист лиходійський... Він, поганець який: і щоб чутка про нього не йшла, і тут же людей скликає.

— Ну? — звелів цар.

Дяк почав читати:

— "Грамота од Степана Тимофійовича од Разіна.

Пише вам Степан Тимофійович усій черні. Хто хоче

богу й государеві послужити, та великому війську, та й Степану Тимофійовичу, і я вислав козаків, і вам би заодно зрадників винищити і мирських кровопивців винищити. І мої козаки яко промисел стануть чинити, і вам би йти до них на раду, і кабальні, і опальні щоб ішли у полк до моїх козаків".

Довго мовчали царедворці.

Біда.

Цар теж писав.

Другий дяк басовитим голосом вичитував на Постільному ганку московським служилим людям Указ царя:

— "І ми, великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, велів вам сказати, що Московська держава в жеребі і в обороні Пресвятої владичиці нашої Богородиці і завжди над усіляким неприятелем побіду прийме по господу богу молитвами її. А нині ми, великий государ, і вся наша Московська держава у тій же надії, ійого господу богу безсумнівну надію маємо на орудницю нашу Пресвяту Богородицю. І наказали бути на нашій государевій службі боярину нашому і воєводам князю Юрію Олексійовичу Долгорукову і стольнику князю Костянтину Щербатову.

А за ті ваші служби наша государева милість і жалування буде вам більше дотеперішнього. А коли, забувши господа бога і православну християнську віру і наше, великого государя, хресне цілування, проти того врага божого й одступника од віри православної і губителя неповинних православних християн Стеньки Разіна на нашу, великого государя, службу негайно не поїдуть і стануть в домах своїх, і по нашому, великого государя, Указу в тих людей помістя їхні і вотчини укажемо ми, великий государ, відбирати безповоротно і віддавати чолобитникам, котрі будуть на службі. А коли котрі всяких чинів служилі люди з нашої, великого государя, служби втечуть, і тим бути скараним на смерть без усякої поіцади. І вам би одноконечно їхати з усією службою, не гаючись, і нам, великому государеві, служити, і за свої служби нашу, великого государя, милість одержати.