Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

знов здалеку скидається на ту відьму. Парубок побіг їй назустріч. Та коли вона підійшла ближче, то виявилась зовсім іншою.

Після цього хоч би куди пішов парубок — чи до церкви, чи на танці, чи ще на якусь забаву, — то скрізь зустрічав ту дівчину. І завжди віддалік вона була схожа на відьму з-за річки, а зблизька виявлялась зовсім інакшою. Одного разу парубок навіть спитав її, хто ж вона така — дівчина чи відьма? Та вона взяла його на глузи. «Ет, що буде, те й буде», — подумав парубок і одружився з нею.

Та відразу після весілля він розлюбив дружину. Коли її не було близько, він тужив за нею, а коли вона була поряд, тужив за тією іншою. Тому він погано ставився до дружини, а вона все терпіла й мовчала.

Якось він пішов на пасовисько по коні й опинився на скелі. Він сів і заспівав:

Ясною зорею ти сяєш мені

І вабиш мене, як купальські вогні.

Йому сподобалося сидіти на скелі, і він почав ходити над річку щоразу, як посвариться з дружиною. Дружина завжди плакала, коли він ішов.

І ось одного разу він побачив, що відьма сидить по той бік річки жива-живісінька і грає на ріжку!

О, знову ти є, світова моя зірко!

Пограй мені, серце, бо плачу я гірко.

І вона відповіла:

Від мрій уже час би тобі охолоти,

Вертайся додому, там повно роботи!

І він, зажурений, вернувся додому. Та скоро дружина знов йому набридла. Він подався в ліс і сів на скелі. Аж раптом чує, як хтось заспівав:

Дивись не за річку — я тут, біля тебе,

Ходімо зі мною, журитись не треба!

Він схопився, обернувсь і побачив, як щось зелене майнуло між кущами. Він побіг за ним. І почалася гонитва по всьому лісі. Жодна людина не може так швидко бігати, як відьма. Він раз по раз наздоганяв її, але не зміг спіймати. Та потім вона все-таки почала стомлюватися — це було помітно по сліду, — кроки її ставали менші й менші. Він уже бачив її близько й не мав сумніву, що це та сама відьма.

«Ну, тепер ти від мене не втечеш!» — подумав він і з розгону налетів на неї так, що вони обоє попадали. Й покотилися з гори. І довго котилися, поки нарешті зупинились. Тоді відьма засміялася, і йому здалося, наче гори заспівали. Він посадовив її собі на коліна. Яка ж гарна! От якби йому таку дружину!

— Хто ти, красуне? — спитав він, обняв дівчину й відчув, що в неї щоки палають.

— Господи, та я ж твоя дружина! — відповіла вона.

Дівчата довго сміялися й кепкували з пастуха. А хрещений батько спитав Арне, чи він добре слухав цю історію.

— А тепер я вам щось розповім, — сказала невеличка кругловида дівчина з маленьким носиком. — Був собі колись маленький хлопець, і хотів він посвататись до маленької дівчини. Вони були обоє дорослі, тільки дуже маленькі на зріст. Хлопець ніяк не міг набратися відваги й посвататись до неї. Він ішов із дівчиною з церкви, але все говорив про погоду. Він ходив на танці й танцював з нею, скільки було сили, а про сватання не міг завести мови.

«Треба навчитися грамоти й написати їй листа», — сказав сам до себе хлопець і взявся вчитись. Та він довго боявся, що пише надто погано, і аж через рік зважився написати їй листа. Треба було віддати листа так, щоб ніхто не бачив. Одного разу вони стояли вдвох біля церкви після відправи, і хлопець сказав: «У мене є для тебе лист». — «Та я ж не вмію читати», — відповіла дівчина.

Так хлопець піймав облизня зі своєю грамотою.

Він найнявся в найми до її батька й цілими днями крутився біля дівчини. Раз був мало не освідчився їй, уже й рота розтулив, але туди залетіла муха.

«Хоч би її не забрав у мене хтось іниіий!» — думав собі хлопець. Проте ніхто не сватався до дівчини, бо вона була дуже маленька.

Та врешті знайшовся ще один такий самий маленький. Наш хлопець відразу зметикував, чого той другий хоче, і коли вони з дівчиною вийшли на ганок, почав підглядати за ними в замкову шпарку. Той, що був на ганку з дівчиною, відразу посватався до неї. «Який я дурний, що не випередив його!» — подумав хлопець.

Той, що був з дівчиною, поцілував її в уста.

«Мабуть, цілуватись приємно», — подумав наш хлопець.

Той, що був з дівчиною, посадовив її собі на коліна.

«Ну й світ настав!» — вигукнув хлопець і заплакав.

Дівчина почула його плач і підійшла до дверей.

«Чого ти хочеш, причепо, що не даєш мені спокою?»

«Я… я тільки хочу бути дружком на твоєму весіллі».

«Ні, дружками будуть мої брати», — відповіла дівчина й захряснула двері.

Так хлопець і залишився ні з чим.

Дівчата довго сміялися з невдатного сватальника, перекидаючись шамушинням з горіхів.

Потім хрещений батько загадав розповісти щось Елі Беен. Що ж вона розповість? А те, що розповідала, коли він востаннє був у них і вона подарувала йому нові підтяжки. Елі так засміялася, що не могла й слова вимовити. Та нарешті почала розповідати:

— Якось ішли дорогою дівчина й хлопець. «Дивись, за нами летить дрізд», — сказала дівчина. «То він за мною летить», — сказав хлопець. «А може, за мною!» — заперечила дівчина. «Зараз перевіримо, — сказав хлопець. — Ти йди низом, а я піду горою, і зустрінемось отам вище». Так