Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

серед вбитих, немає і серед арештованих. Пропав безвісті. Розповідали, що їх ловили в болоті. Може, його поглинула багнюка? Най би й не вертався ніколи, най би пророцтво циганки стосувалось його долі!

На автобусній зупинці Гелена притишила кроки. Може, і собі зачекати автобуса? Досить прогулянки. Не розвіює вона пригніченого настрою, навпаки — ще більша журба плине в душу. Оглянулась довкола, і раптом… Ні, в це важко було повірити!

На зупинці стояв… Симон Колиба. Але чомусь у формі майора міліції. Він тримав за руку маленького хлопчика, котрий — одразу було те видно — був неймовірно схожий на нього.

— Боже мій! Невже це ти, Симоне? — пошепки сказала вона, підійшовши впритул до них. — Невже я бачу тебе?

Він якусь мить дивився на неї.

— Гелена?!

— Я! — тільки й спромоглася видихнути вона і аж очі собі протерла, бо хотіла пересвідчитись, що це не примарилось їй од перевтоми і журного настрою, а перед нею стоїть дійсно ніхто не інший, а Симон Колиба.

Підійшов автобус. Зупинка спорожніла. Хлопчик нетерпляче смикав батька за руку.

— Стривай, Кім, — нагнувся до нього Тарас. — Поїдемо трохи згодом.

— Так от, виявляється, хто ти є, Симоне! — вражено вигукнула Гелена. — Виходить, недарма передчувало моє серце, що ти не з тими виродками, Симоне.

— Тарас я, — назвав він себе. — Тарас Сокрута. — Твоє серце не обманювало тебе, Гелено, — стримано посміхнувся він.

— Боже мій… Симо… Тарасе, — похопилась вона, дивлячись на нього з невтихаючим подивом. — Та ти ж геть сивий!

— Еге ж, — сумовито глянув на неї Тарас, — білий, як лунь… А як ти думала? Витримати наругу таких головорізів, як Дикий та твій Жовтобрюх, легко?

— Боронь боже! — перехрестилася Гелена. — Не мій він! Бодай би десь земля йому в ногах розверзлася!

— Може, таки й розверзлася, — мовив Тарас. — Пропав він під час облоги. Може, в болоті захряс, а може, таки й вислизнув… Він хоч і череватий, та спритний бандюга…

— Та я ж наче на світ народилася, коли він пощез… Бодай би вже і не чути ніколи про нього!.. Чого ж ти не озивався так довго? Схрони ж відколи розгромили!

— Лікувався після «лісових курортів», Гелено. Ти ж знаєш, на що вони здатні!

— Бачиш, Симоне… Ти даруй, що тебе так величаю, бо для мене ти таки Симон… Я ж тоді не відала, хто ти є, а попереджала — стережись їх! Чого ж не послухав?

— Тепер видніше, — усміхнувсь Тарас, — що тоді слід було робити…

— А я ж повинилася… Простили мені!

— Виходить, послухала мене? Отже, в нагоді моя порада стала?

— Я то послухала! — Гелена пильно глянула на Кіма, погладила його по голові. — Син? Викапаний батько…

— А ті песиголовці не помітили цього, на щастя, — пригорнув Тарас до себе сина. — А може, й помітили, та не зізнались ми їм!

— Що? І він там був? — жахнулась Гелена. — І жінка?

— Були, Гелено, бачили скажену породу.

— Слава богу, що все обійшлося, що живі-здорові, — щиро мовила вона.

На обличчі Тараса з'явилась тінь, і він одвернувся, щоб вона нічого не помітила. Нащо знати їй всю правду?.. Хай думає, що у нього все гаразд…

— Куди ж його оце везеш? — нахилилась вона до Кіма. — Ич, який соромливий!

— У дитсадок, а сам на роботу… Я вчора лиш повернувся, Гелено… Думав, днями навідатись до тебе…

— Не забув, значить? — зраділа Гелена.

— Справа є, — сухо мовив Тарас.

— Е-ех, Симоне, — докірливо глянула на нього Гелена, зітхнувши. — Виходить, лише в справі хотів заглянути… А я, було, подумала… Дурепа я! Та нащо тобі знати мої печалі? Хто я тобі?

— Ти розповідала колись, Гелено, що Тетеря десь ховає награбоване золото… Ну, Томася за нього він тоді прикінчив, згадуєш? Він ніколи не зізнавався тобі, де ховає той скарб? — говорячи це, Тарас пильно дивився на неї, намагаючись прочитати в її очах правду відповіді.

— Ні, ніколи, — твердо мовила Гелена. — Хоч ти, може, і не віриш мені… Нічого я не знаю про те золото… Якщо Тетеря загинув, то й таємницю з собою на той світ забрав…

— Заради тієї таємниці я й повернувся тоді до схрону… Тільки не пощастило нічого взнати…

— Бог з ним, з тим кривавим золотом! А я ж таки попереджала тебе, Симоне… Не послухав…

Прийшов автобус.

— Ну, бувай, Гелено Моравська-Тетеря! — проказав з легкою усмішкою Тарас. — Може, згадаєш дещо, то приходь, розповіси…

Він підхопив сина на руки і втиснувся в переповнений автобус. Затуманеним зором Гелена дивилась йому вслід. У свідомості звучало його трохи глумливе величання: Моравська-Тетеря… Звичайно, хто вона віднині для