Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

у стані ще незміцнілої самосвідомості «давньоруська народність» упродовж ІХ–ХІ ст. вже встигла сконсолідуватись у єдиний народ (за цієї умови вірогідність наведеного вище припущення проф. Г. Санжеєва багатократно зростає). І нарешті — про «культурну та релігійну єдність». Безпідставність такого твердження (як і про вже згадувану «єдність психічного складу») видається самоочевидною, бо навіть неможливо собі уявити єдиною культуру, тим паче релігію християнського Києва, Чернігова, Галича і язичницьких північних та північно–східних околиць Київської держави[44]. До речі, на безпідставності тверджень стосовно мовної та культурної спільності не тільки всього населення Київської Русі, а й самих слов’ян наголошував ще під час обговорення концепції Мавродіна в Інституті історії АН СРСР В. Пашуто. Про це ж твердив і Г. Санжеєв.

Утім, наведені О. Моцею паралелі з етнічними процесами у Західній Європі (там само. — с. 492–493) — зокрема, про те, що у киян, галичан, рязанців так само, як і баварців, швабів, саксонців, етнічна самосвідомість «була набагато сильнішою», ніж загальнонімецька чи загальноруська, — дійсно дають можливість, як визнає сам історик, за аналогією «говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності», себто так званої загальноруської народності. Щоправда, далі він уже переконує читачів у тому, нібито «комплексне вивчення наявних джерел дає змогу говорити (всього кількома сторінками перед цим цей автор говорив тільки про необхідність майбутнього глибокого комплексного дослідження. — М. Л.) про реальне існування» згаданої «спільності».

Що ж показало це так зване «комплексне вивчення наявних джерел»? А те, що, на відміну від західноєвропейських феодалів, які, «отримавши свої володіння, залишалися тут назавжди», руські князі «весь час перебували в русі», намагаючись зайняти більш престижний і вигідний стіл. Такою ж рухливістю вирізнялись і їх слуги, які впродовж усього життя «перебиралися з місця на місце». Тому саме представників феодальної верхівки, вважає О. Моця (там само. — с. 489), «слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності».

Та навіть якщо припустити достатню сконсолідованість згаданої верхівки, чи дає це підстави говорити про те, що це мало невідворотно спричинити таку ж консолідацію всього різношерстого населення величезної Київської держави в єдину народність? Ні, звичайно! Адже, як визнає сам О. Моця, «навряд чи можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із–під Пскова)»[45]. Тож як після визнання цього реального стану можна все ще намагатися оголосити їх — а що вже казати про угро–фінські (азійські!) племена Півночі! — в єдину народність і навіть «народ»? Дійсно, ефемерно.

Можливо, усвідомлюючи очевидну хибність аргументаційної бази цієї концепції, О. Моця наприкінці викладу «проблеми давньоруської народності» опускає планку домагань на її єдність до якоїсь невизначеної «відносної єдності східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу» (там само. — с. 496), а це, погодьтеся, вже зовсім інше, адже величина будь–якої відносності може бути як завгодно малою — аж до нульової.

А щодо наведених прихильниками «спільної колиски» консолідаційних факторів, то тут аж напрошується одна історична паралель. Усі вони — і ще чимало інших (зокрема, й відзначена О. Арциховським і В. Яніним «рухливість міського населення») — існували й діяли в радянській імперії, яка до того ж мала можливість використовувати — і постійно використовувала! — незрівнянно потужніші та досконаліші засоби асиміляції. Однак, незважаючи на постійно здійснювану «національну» політику, спрямовану на поглинання цілих народів, неймовірні масові репресії й депортації, та держава, як і її монархічна попередниця, так і не змогла досягти бажаного об’єднання суспільства у так званий радянський народ, і після розпаду СРСР від того «єдиного народу» не лишилося й сліду...

Саме відсутність твердого грунту під згаданою «концепцією» спричинилася до того, що її прихильники йдосі не виробили навіть єдиного терміна для позначення того рукотворного «феномену», називаючи його то «давньоруською народністю», то «східнослов’янською етнокультурною спільністю», то «давньоруським народом», то «народом Київської Русі». Однак завдяки неперебутнім потугам згаданих достойників цей ідеологічний вишкребок (за словниками, цим словом називають «останню дитину в сім’ї», а також «невеличкий хліб із залишків тіста на дні та стінках діжі» — погодьтеся, стосовно досліджуваної «концепції» обидва значення звучать досить символічно) комуноімперських істориків ще й сьогодні кочує сторінками поважних — академічних! — видань (Толочко П., 1996; Толочко О., Толочко П., 1998 тощо), отрутою, як писала свого часу О. Апанович про Переяславську угоду, заповзаючи в генетичну пам’ять українців, особливо молоді.

Та зовнішня привабливість цих ошатних видань жодним чином не позначилася на рівні обґрунтування їх авторами своїх поглядів. Скажімо, їхнє твердження про те, що «Новгород завжди був рідним братом (? — М. Л.) Півдня» — навіть із посиланням на М. Костомарова — зовсім не означає, що й усі племена, що мешкали на величезних просторах Київської держави між північним Новгородом і, скажімо, південним Галичем, теж були кревними родаками — аж до проголошуваної «єдності» мови, культури, норову