Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

сидиш і думаєш: «Гех, якби ж мені гроші, то я б і це зробив, і те...»І от, приходжу я — Льова Куц, у якого грошей повні кишені й кажу тобі: «Браток, мне надо діплом професора іскуствовєдєнія, приміром, чи звання народного артиста, і я плачу стоко, скоко ти скажеш...» І що ти будеш робити? Випишеш мені диплом та ще підеш на мене працювати, забувши про свою срану гордість, талант, і амбіції... Ти думаєш, я в театр не люблю ходити? Ще й як люблю! Спитай у дружини. Люблю купувати квиток за п'ятнадцять гривень у «Муз-комедію», сідати в першому ряду і дивитися, як, сука, сорок артистів на сцені грають мені виставу, байдуже яку. Я бачу, як у них по обличчях тече піт, як вони ухекуються, співаючи свої арії чи читаючи монологи. А я, сука, розвалившись у першому ряду, сиджу і отримую насолоду, що ці «високоосвічені», «духовні», «інтелігентні» люди за п'ятнадцять гривень!!! пашуть для мене — простого хлопця з «Дальніх мєльніц», який має повних вісім класів освіти! Причому я кожного з них можу «купити». Он на минулий день народження «купив» всіх солістів Одеської опери. Вони мені півночі арії співали. Десять солістів за тисячу баксів!!! Уявляєш? Люди все життя поклали не те, щоб так навчитися співати, і коштують — сто баксів соліст за ніч. Дешевше, ніж гарні повії. Бо ви артисти і є повії. Хіба не так? Всі ваші теорії про «вищість мистецтва» — це просто фікція, атавізми «совкового» виховання, романтичні слюні, ілюзія буття. А от я — є! Я ЖИВУ! Це мій час, моя епоха! Кожен день, кожну мить я відчуваю життя, і воно проходить крізь мене. Треба навчитися жити не майбутнім, не минулим, а сьогоденням. Бо майбутнього нема і минулого нема. Є тільки тут і ЗАРАЗ! Тільки сьогоднішній день і оця мить є об'єктивною реальністю, і треба сьогодні встигнути зробити те, що, можливо, тобі не дадуть зробити завтра! Зрозумів?»

А ще Льова казав таке: «Треба думати і про те, що залишиться після тебе. Я розумію, що для тебе ця блакитна халабуда (це він про будиночок Голдіних) — втілення твого щасливого дитинства, усі ці чеховські рожеві шмаркачки, як у «Вишневому саді» (і знає ж, зараза!!!), ностальгія те та се... Але для мене це проста дерев'яна халабуда — втілення жлобського радянського «совка», коли усі люди були рабами і мріяли не про «космос» і «світле майбутнє», а про джинси «Левіс» і «московську» ковбасу на святковому столі. А я совок ненавиджу усім серцем. Я хочу жити кра-си-во! Їздити відпочивати на Багами, мати гарне авто, красиво одягати дружну і жити у красивому будинку на березі моря. Хіба це не нормальне бажання нормальної людини? Тому я знесу на хрін цю халабуду і побудую будинок у середземноморському стилі з колонами і терасами. І цей будинок залишиться після мене і простоїть триста років!»

І що я мав на все те відказати? Що він правий? Що всі ми, уся ця так звана «грьобана інтелігенція» — це гнилі нащадки Радянського Союзу, що зависли у небутті між «учора», якого вже нема, і «завтра», яке все ніяк не настає. А натомість є Льова, який керує нами і цим сьогоденням і нав'язує нам свої смаки, свої ідеали і свій спосіб мислення?

Ні, я не згоден! Я не хочу підкорятися Льові й жити в контексті його тваринно-жлобського буття! Бо я — ЛЮДИНА, а не тварина! Я виріс в інтелігентній київській родині, я дещо читав, я дещо знаю, я дещо можу! Досить спати! Час прокидатися і діяти! Час кинути виклик усім цим «Льовам» і здійснити ВЧИНОК, без якого усе моє подальше життя буде неможливим. Треба подолати у собі цей одвічний страх перед можливою невдачею, перед поразкою! Ні, я не трус! Я мушу це зробити! Мушу трахнути його дружину чи принаймні спробувати це зробити. Адже готовність до дії — це вже перемога! Тож вперед! Час зняти з себе це прокляття зневіри у власних силах. Час помститися цьому «володарю життя» і трахнути його дружину. Час ТРАХНУТИ ВІДЬМУ! ВПЕРЕД!!!»

Легкий подих вітерцю колихнув китайські фіранки, і крізь утворену між ними шпарину до кімнати залетіла стрімка оса, яка з пронозливим вижчанням закружляла над букетом засохлих квітів, а потім піднялася до стелі і заплуталась у павутинні, що сріблястим німбом облягло матовий плафон нехитрої люстри. Борсалася вона у тому цупкому плетиві декілька хвилин, борсалась затято і вперто, аже поки не вирвалася з тенет і, втративши рівновагу, впала униз, прямо на відкриту сторінку Аркадієвого щоденника. Хлоп! Закрив він його, умить розчавивши небезпечну комаху, за якою весь той час пильно стежив.

— Аркашо, — почувся знизу тещин голос, — йди їсти сирники, поки вони гарячі...

— Котра година?

— Вже п'ята...

— Зараз іду....

Потягнувшись усім тілом, він встав з ліжка і вийшов на терасу.

Дюни. Без кінця і краю. А за ними море. Он там, ліворуч, де найвужче місце коси і проходять рейки залізниці, прозоріють у променях вечірнього сонця скляні ізолятори на стовпах. Крізь сріблясту піну диких олив визирає кут заасфальтованої платформи «Морська», з якої збігають униз металеві сходи. Напівзруйнований причал, що його обліпили гомінкі чайки, проглядає заіржавленим остовом і скидається на намисто з перлин, яке забула на березі чарівна дама-велетень. А самі дюни, коли придивитися, теж бринять різнобарв'ям — червоніє обгортка пластикової пляшки з-під кока-коли, синіють двері розбитого «Запорожця», де-не-де стирчать «півнями» пожовклі трави, а на тому місті, де тиждень тому дітлахи будували халабуду, сіріють уламки шиферу, гнилі дошки та заіржавлені бляхи напівзотлілої покрівлі. На самому ж узбережжі вже понапиналися строкаті парасолі, а трохи осторонь, коли перевести погляд праворуч, майорять три високі туристичні намети: зелений, синій та яскраво-жовтий — там молдавські «дикуни» ведуть своє нехитре господарство.