Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

жакетка, біла блузка з коміром-стійкою, до якого пришпилена кругла бурштинова брошка, маленький капелюшок, черевички на шнурівках. А що в панянки в гаманці, то вже не чужих справах. Тепер Софія, так звали приїжджу, і Михайло вели уроки і влаштовували різні святкові заходи вдвох. І жили вдвох – у невеличкій кімнаті при школі.

Сільські не розпитували, ким вони є одне для одного. Раз живуть разом, значить, чоловік і жінка. Софія сама якось проговорилася: вчилися вони в одній гімназії – Михайло в останньому класі, а вона в першому. Ще там спалахнуло їхнє кохання. Після гімназії вона пішла працювати до школи у своєму містечку, а Михайло поїхав до Варшави вчитися далі. Домовилися, що поберуться після того, як він закінчить інститут. Але війна перебила всі їхні плани. Хто знає, коли вона закінчиться і чи зможе Михайло після того навчатися далі. Тепер головне – щоб він залишився живим. Он скільки їхніх знайомих хлопців уже полягли на полі бою.

Ні, Михайло не кликав її сюди. Навпаки, хотів, щоб була у безпеці, подалі від фронту. Але коли Софія отримала лист від нього і дізналася, що він зараз вчителює у січовій школі і що в ній бракує кваліфікованих викладачів, страшенно зраділа і зразу ж почала збиратися в дорогу. Вчителює – значить, не воює. А поки її Михайлик не воює, то вони зможуть бути разом. Скільки там уже вийде, але разом.

Мама, звісно, не відпускала, плакала, просила зачекати, поки ця божевільна війна якось утихомириться. Хто ж їде з дому, коли кругом смерть? Авжеж, їхати небезпечно, жити в чужому селі, окупованому військовиками, ще більш небезпечно. Але їй набридло сидіти склавши руки і чекати кінця цій кривавій бійні. Якщо доля дає хоч маленький шанс побути з коханим, то вона мусить його використати.

Серед дітей вони і самі були як діти, – захоплені, щасливі і відкриті. У селі якось зразу прикипіли до молодят, намагалися пригостити їх чимось смачненьким – хто молока принесе, хто яблук, а хто й медку слоїчок. Коли на зміну австрійцям у село прийшли російські вояки, Михайло залишився. Це, звісно, було порушенням, він мав би відступати зі своїм військом, але Софія була вже на дев’ятому місяці і він боявся покинути її саму. Сподівалися, що село його не видасть – так же всі любили! – а якщо й дізнаються ті, що прийдуть, то не рушать вчителя і вагітну жінку. Зрештою, навіть за всіма законами війни, вчитель це вчитель.

Сподівалися. Але війна – то найбільше беззаконня. Другого ж дня Михайла заарештували і разом з іншими полоненими конвоювали з Туричів. Софію не взяли, мабуть, тільки через вагітність. Її забрала зі школи, в якій тепер розмістився військовий штаб, самотня жінка, котра жила неподалік і часто постачала до школи молоко.

Тієї ночі, коли вояки генерала Брусилова напилися вересового трунку Мокрини Калапуші, принесеного їм Димкою, і заснули за столом, Димка від них побігла навпростець до олійниці. На дверях будинку висів великий замок. Вона ніяк не могла його відчинити, зрештою знайшла металевого прута, що валявся під стіною, вставила у скоби, підважила і вирвала їх із дверей разом із замком. За дверима, просто на долівці, притиснувшись одне до одного, покотом спали полонені односельці.

– Вставайте! – крикнула Димка. – Втікайте за Бузькове болото! Хутко, поки ті анцихристи не проспалися.

Вона справді не знала, скільки часу буде діяти той вересовий трунок. Ясно було одне: якщо солдати прокинуться, може статися непоправне і до ранку не тільки від олійниці залишиться саме згарище. Люди кинулися по домівках, стали похапцем збирати речі. У будівлі залишилася тільки Софія. Трималася за величезного живота і кусала до крові губи. В неї, мабуть, уже починалися перейми, а вона боялася кричати.

– Що ж мені з тобою робити? – злякалася Димка.

Вона не могла покинути молоду вчительку. Ніяк не могла. Звісно, можна було б побути з нею тут, надати допомогу – Димка давно навчилася у Мокрини бабити. Але залишатися було небезпечно. Якщо їх застануть, то ні на що не зважатимуть, доведеться життям розплачуватися за всіх сільських втікачів. Кинулася до Степанки Іванихи, в якої жила Софія. Та якраз поспіхом запрягала коня.

– Їдь до олійниці! – крикнула Димка. – Хутчіше, Степко! Візьми запас полотна, пару бутлів води і подушку.

Вони поклали Софію на фурманку. Добре, що дощ припинився. Степанка цьвохнула батогом. Димка нахилилася над породілею. Та тяжко стогнала, з покусаних вуст текла кров.

– Не бійся – кричи! – наказала Димка. – Кричи! Що ж ти так себе мучиш?!

Але Софія не чула її. Очі заплющені, обличчя заливають струмки поту, дихання тяжке, як при ядусі. У неї почалася родова гарячка. Далися взнаки всі тривоги, яких зазнала напередодні, тяжке прощання з чоловіком, страх, пережитий в зачиненій олійниці, де впродовж дня над людьми витав привид смерті.

Димка прийняла дитятко, загорнула його у полотнину, поклала на подушку і полегшено зітхнула. Але Софія полегшення не відчувала, марила, не переставала стогнати. Димка не зразу зрозуміла, що має народитися ще одна дитина. А коли зрозуміла, закричала до Степанки:

– Хутчіше до лісу! Хутчіше! Як тільки в’їдеш, завертай направо, до Борухового урочища, до лісової хижки, і зразу ж зупиняйся! Біля хижки, чуєш? Я боюся, що вона не витримає дальшої дороги, помре у мене на руках. Господи, спаси і помилуй!

Степанка збатожила коня. Той рвонувся з усіх сил. А коли Димка прийняла другі пологи, то побачила, що першої дитини на фурманці немає. У неї похололо в грудях, потемніло в очах. Як же так? Як же це сталося? Поклала друге немовлятко біля притихлої, блідої, як мрець, Софії, наказала Степанці не рухатися з місця – не можна зараз трясти породіллю, щоб її не доконала кровотеча. А сама побігла назад. Бігла і плакала. Розмазувала по обличчю свої сльози і Софіїну кров.