Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

— Діонісе, ти ще не все розказав мені про річку, — нагадав ще більше сполошений хлопчик.

— Міг би про решту сам здогадатися, — неприязно кинув Діоніс і витер зап’ястям мокрого рота.

Мишко напружено думав. На жаль, ніякої відгадки не придумав. Перехоплюючи нищівні погляди Діоніса, хлопчик зовсім занепав духом. Ніхто не хоче допомогти йому зняти з Гори шапку, щоб повернути її скіфам. Діоніс теж грається з ним, як кіт із мишею.

Хлопчик крадькома витер кулаком збіглу сльозу.

Бог, якого привела на світ смертна жінка, передумав карати хлопчика нищівними поглядами. Прочистив кахиканням горло і м’якшим голосом запитав:

— Малий, я тобі розповідав, що річка пробила русло у камені?

Мишко не підвів голови, буркнув:

— Так, розповідав. Але що з того? Південний Буг теж несе свої води у камінних берегах.

— А то, що Гіпакірій і під морем несе свої води у високих берегах.

Здогадка проштрикнула кмітливу головку. Очі хлопчика розцвіли й збільшилися в кілька разів. Довірливим голосом він шепотів:

— Діонісе, ти хочеш сказати: річка Гіпакірій тече дном моря наче сушею?

— Саме так. То рівно тече, то викидає коліна, то падає з гори. І при цьому води майже не перемішуються. У морі вона солона…

— …а у річці — прісна, — вигукнув Мишко, втішений, що такий догадливий. — О, виходить, можна течією річки доплисти до Скляної Гори.

Діоніс заляпав долонями:

— Нарешті! Боже телятко прозріло! О, за це треба випити.

Мишко вирішив не ображатися на Діоніса. Він зіскочив зі стільця і гаряче запропонував:

— Починаймо щось робити.

— Що саме? — плямкав мокрим ротом Діоніс.

— Одягай на мене водолазний костюм.

— Не поспішай. Устигнемо з козами на торг. Сідай. Чого скочив?

Мишка сумно зітхнув:

— Я міг би сидіти з тобою довго. Але взавтра такий день…

— Пролітав Гефест у сандалях із крильцями. Поінформував: «Узавтра без опадів. Геліус-сонце на золотій колісниці забереться найвище».

— Так, узавтра рівнодення. Царська сотня блискавичного реагування повинні прибути до Семи Могил із шапкою Арпоксая. Її надіне Скопасіс, цар катіар і траспій. Без цієї шапки ніхто з царства Скопасіса не має права там бути. Скіл зі своєю сотнею теж не має права…

— М-да. Це діло серйозне. Я знаю: на Семи Могилах скіфи щороку збираються, щоб набратися сил від Всеперемагаючого Сонця. Що ж, доведеться зайнятися цією справою. (Діоніс простяг руку до кантара.) А перед важкою роботою, що потрібно? — Бог мовчки, вичікувально наливав.

Відповіді від юного співрозмовника не прозвучало. Діоніс радісно виголосив:

— Правильно, потрібно випити.

–

— Ану, обкрутися, синку, — жартував Діоніс, що стояв непевно на ногах.

Задоволений Мишко підстрибував.

— Мені подобається костюм. Він гумовий, щільно прилягає до тіла. І чудового кольору. Блакитний. Тепер я справжній водолаз. (Зупинився.) А чому гума горбкувата, як шкіра ропухи?

— У воді зрозумієш перевагу такої поверхні.

— У тебе, Діонісе, усе класно виходить. Плеснув руками, щось пробурмотів, крутнув палицею і — на Мишо! Готово!

— Не палицею, а жезлом, можна — тирсом. На кінці тирса золота шишка пінії. Тирс — символ мого божественного походження.

— Пробач, Діонісе. Я не хотів тебе образити… Прошу, крутни своїм божественним… жезлом ще раз.

— Для чого?

— Зроби для мене ласти. Також балон з киснем.

— Не доганяю, — зізнався налиганий бог.

— А що тут розуміти. Я ж повинен під водою дихати. А ласти допоможуть плисти, — якомога переконливіше пояснював хлопчик.

— У нас занурюються і сидять під водою із дзвоном, наповненим повітрям. Зробити його нічого не варто. Ось тобі… На…

Діоніс, похитуючись, щось невиразне бурмотів. Водночас малював жезлом у повітрі якусь неоковирну фігуру. Мишко витріщив радісні оченята і наставив обидві долоні — готовий взяти обіцяний дзвін. Вийшла, однак, прикра заминка. Дзвін чомусь не з’являвся, хоча Діоніс намалював не одну, а багацько фігур. Та бажаної речі все одно не отримав.

— Не з’явився, — гірко констатував Мишко. І стиха дорікнув богу: — Ти надто багато випив вина. Навіть не можеш намалювати дзвона.

Діоніс махнув рукою:

— Не про те балакаєш.

— Про те, про те, — осмілів Мишко.

— Слухай, а чого я морочусь? Не знаєш? І я не знаю. Адже дзвін можна взяти готовий.

— Де?

— Зараз побачиш. Знайду водяного павучка й відберу в нього хатку. Чого я думаю? Річка же поряд.

Мишко ледь помітно кивав головою. А коли Діоніс заліз в осоку, то крутив пальцем біля скроні, ще й свиснув услід богові веселощів.

— Мишо, ходи до мене? — донеслося з осоки.

«Бебехнувся в грязюку — підвестися не може. Ох, доведеться його цурпелити на собі до берега», — невтішно думав Мишко, чалапаючи доріжкою, прокладеною пияком.

— Ось він, миленький. Саме такий, як треба. І хатка в нього велика, як горіх. Зараз дістанемо її і накладемо Мишкові на голову, — бурмотів зігнутий Діоніс.

«Допився до коників», — поставив богові клінічний діагноз Мишко.

Діоніса занесло вбік. Але на ногах утримався. Говорив теж досить розбірливо:

— Мишо, стань біля мене. Ні, ще ближче. Зараз я висвічу цього звіра. Зблизька його розглянеш.

На божественному жезлі спалахнула вогнем шишка пінії. Діоніс перевернув шишку донизу. Яскравий струмінь пронизав каламутну воду. Мишко присів. Він чітко розрізнив під водою милого павучка. Той скидався на краплину олова, розцяцьковану чорними крапельками. Ось павучок відійшов від сплетеного з павутини гнізда і сплив волохатим черевцем догори. При цьому сумирно схилив голівку. Побув трішки на поверхні й знову булькнув під воду, до свого круглого гніздечка.

— Носи, носи, звіре, бульбашки з повітрям