Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

я бажаю тільки згоди між вами і військом його королівської милости запорозьким. А коли Бог дасть спільну згоду, то того ж дня зложу з себе перед вами, добрими молодцями, гетьманство, для мене зовсім непригоже, і ви, добрі молодці, кого захочете, того и виберете».

Сірко бачив, що рада до добра не доведе, як козаки не попоїдять: переб’ють Тетериних посланців та може й його самого скинуть з отаманства.

- Дітки! Панове молодці! В писанії сказано: голодному розум зав’язано. А турецьке святе письмо каже: голод очі коле, і що голодній кумі хліб на умі, а в другому писанії говориться, буцім голодний і кия не боїться… Так от що, дітки: я з голоду й розум загубив… Так їсти хочеться, що аж скавучить у животі… Та мабуть і ви, дітки, здорові були - проголодались і у вас у животі скавучить…

- Де вже, батьку, скавучить! Аж гарчить! - радісно обізвались гуртом.

- Так от що, панове-молодці, підіть пообідайте, наберіться розуму, а тоді й на раду.

Майдан заколихався, заходив, як море у хуртовину.

- У! Та й мудрий же в нас батько-отаман! От мудрий! І цареві Соломону, мабуть, носа втер би.

І козаки, як шпаки, розлетілись по куренях, де вже кухарі-кашовари сердито махали ополониками, мов отамани булавами, що страва давно вже перекипіла, а печене підсихати почало.

- От тепер у мене на животі хоч залізо куй! Відкіля й розум взявся, - говорили козаки, висипаючи знов після обіду на майдан із куренів. - Правду каже батько-отаман, що в писанії сказано - голодному розум зав’язано… Мій тепер розв’язався.

Незабаром рада зібралась. Вийшла й старшина з посланцями. Тоді старший посланець, уже знайомий нам Прокіп Верещака, «нобілітований» пан коморний, трохи виступає і привітно кланяється на всі чотири боки.

- Поклін і братські поздоровлення пану отаману кошовому і усьому старшому і меншому товариству від гетьмана Павла Тетері і короля Яна Казимира, - почав посланець… - Посилаючи мене до вас, панове, їх мосці, пан гетьман і пан король дали мені деякі інформації… Як то: відомо нам, що є чимало добрих молодців, котрі Не дуже то бажають оставатись під Москвою, але немало й таких, котрі не хотять бути під його милостю королем… А спитаю ж я вас, панове, як москаль може держати Запорожжя, коли він шле до його милості короля посланця за посланцем, без сорому просячи у його згоди.

Косагов знов вискочив та аж за шаблю ухопився.

- Твої слова зневажливі, і я лиш тому, що живу в приязні з паном кошовим отаманом і зі всім славним запорозьким військом, не зітну тобі голови сею шаблею! - почервонівши, як печений рак, пробелькотав московський стряпчий. - Його царське пресвітле величество, всеї Великої і Малої і Білої Руси государ, цар і повелитель ніколи не просив у польського короля згоди. І то ще так просто каже! Що за нісенітниця!

- Не нісенітниця, пане стряпчий! Се може ви московським звичаєм нісенітниці стряпаєте, а не ми, - трохи жартівливо відповів Верещака. - От і тепер прийшов до його милості короля якийсь Полікарпович: просить відступити царю Смоленськ і дає за його до п’яти мільйонів, аби цареві не соромно було перед своїм народом. Та й те, скажу вам, панове молодці, і тобі, пане стряпчий, що його милість король давно вже був би у Москві з військом, але він жалкує вас, український народ: бо Українці своїм хребтом захистили хребет царський, і того не розуміють, що своїм лихом царське лихо побивають… От що!

Послідня річ дуже дошкулила Косагову, і він був кинувся на Верещаку з голою шаблею. Разом і деякі козаки засвистіли шаблями.

- Стій, москалю! Він наш гість, а не твій… Тобі зась!

Верещака згорда поглядів на Косагова.

- У Москві, мабуть, і того не знають, що посланців у розумних і просвічених людей не січуть і не рубають, - з погордою сказав він. - Посланець, як мішок, що в його положать, то він і несе.

- Куди се москалям знати! - сміялися козаки. - Сказано: не буде з пса солонина, як з москаля лицар.

Сірко бачив, що його «діти» дуже під чаркою, і нехай їх Косагов хоч трохи роздратує, то москалів, що були з Косаговим, і на понюх табаки не зосталось би: «діти» рознесли б їх по шматочку.

Коли чує, щось недалеко тренькає на бандурі і старечим голосом мугиче собі під ніс:

Ой шли ляхи на три шляхи,

А козаки на чотири…

Сірко зараз до його:

- А йди лишень, старче божий, та проспівай нам, як «голота п’є»… Нехай москалі послухають: чи вміють так у їх на Москві співати?

- Де в біса! Москалі так співають, мов козу за хвіст тягнуть, - засміялися деякі козаки.

Сіркові того й треба. Кобзар підійшов, сюди-туди поводячи сліпими очима. ,

- Як голота п’є? Сієї?

- Та сієї ж, старче божий.

Сірко знав, що його «діти» дуже люблять кобзарські думи й пісні і все забувають, слухаючи кобзаря. «Забудуть, - думає, - і прокляту раду, і Тетерю, і москалів…» Кобзар сів. Пальці його скоро заходили по струнах, і він стиха заспівав:

Чорна хмара наступає, став дощ накрапати:

Благослови, отамане, намет напинати.

Гей, всі пани, усі дуки у наметі, сіли,

Наша ж браття-голотонька та і не посміли -

Взяли кварту, другу з жарту, та на дощі й сіли.

Гей, весела бесідонька, де голота п’є,

А ще лучче, а ще краще, де отаман є:

Хоч він не п’є горілоньки - порядок дає.

Прийшов батько, пан-отаман, стало йому жаль:

Скинув з себе синій жупан - намет розіслав.

Аж йде багач та йде дукаті, та в порозі став -

Гей, з нашої голотоньки сміятись почав.

Та вже ж багач, та вже ж дукач насміхається:

«Ой, за що ж тая голотонька напивається?»

Ой, як крикне ж пан-отаман та на свою голь:

«Візьміть дуку за чуб-руку, та й виведіть вон!»

Один бере за чуб-руку, другий в шию б’є;

«Не йди, не йди, вражий дуче, де голота п’є!»

Пішов багач, пішов дукач, та й не оглядавсь

Й десятому наказував, та щоб не сміявсь…

Як і знав Сірко, козаки все забули, слухаючи кобзаря. Вони сміялись, хвалили отамана:

- І синього жупана не пожалів для голоти. От так батько!

- А у Москві нема таких батьків… Де їй до того!

Чорна хмара,