Еміль Золя - Щастя Ругонів

їх увійти в місто, незважаючи на пізню годину, бо, певно, було вже пів на дванадцяту.

Коли пан Гарсоне почув, що армія потребує харчів, він погодився достачити припаси. За цих важких обставин він виявив тонке розуміння ситуації. Треба було будь-що нагодувати три тисячі зголоднілих людей; не можна допустити, щоб пласанці, прокинувшись, побачили, що повстанці сидять на пішоходах вулиць; якщо ворохобники вирушать до світанку, то вони пройдуть заснулим містом як поганий сон, як те лихе привиддя, що розвіюється з досвітком. Пан Гарсоне, залишаючись під арештом, л супроводі двох вартових пішов грюкати в двері пекарень і звелів пороздавати повстанцям усі запаси хліба, що їх міг знайти.

О першій годині ночі три тисячі чоловік, сидячи на землі, їли, тримаючи свою зброю між ногами. Майдани базару й мерії було перероблено на просторі їдальні. Незважаючи на пронизливий холод, чути було, як жартували в натовпі, окремі гурти людей різко вимальовувались у сяйві місяця. Бідолахи, зголоднівши, жадібно поїдали свої пайки, дмухаючи на закляклі пальці, а з сусідніх вулиць, де на білих порогах будинків теж видніли невиразні чорні постаті, долинали заводи сміху, що вибухали в темряві й губилися в велелюдному гамі. З вікон вихилялися зацікавлені жінки; кумасі, запнуті хустками, осмілівши, дивилися, як їдять ці страшні бунтарі, як ці кровожерні вбійники ходять по черзі до крана на базарі і п’ють воду з пригорщі.

Поки юрба захоплювала ратушу, жандармерія, розташована за два кроки від неї, на вулиці Канкуен, що виходить до базару, так само перейшла до рук народу. Жандарів захопили в ліжках і обеззброїли за кілька хвилин. Мієту та Сільвера натиском юрби віднесло в цей бік. Дівчину, що ввесь час тулила до грудей прапор, притиснули до муру касарні, а Сільвер, підхоплений людською хвилею, протиснувся всередину будинку. Він допомагав товаришам виривати в жандарів карабіни, що їх ті встигли посхоплювати. Розлютований, сп’янілий одним поривом, він напав на високого жандаря на ім’я Ренгад і кілька секунд борюкався з ним. Нарешті юнакові пощастило швидким рухом вихопити карабін. Цівка рушниці сильно вдарила в обличчя Ренгадові й вибила йому праве око. Потекла кров і оббризкала руки Сільверові. Той миттю протверезів. Він глянув на свої пальці й, кинувши карабіна, побіг стрімголов, махаючи руками, щоб струсити з них кров.

— Тебе поранено! — скрикнула Мієта.

— Ні, ні, — відповів він глухим голосом, — я тільки-но вбив жандаря.

— Він умер?

— Не знаю, все обличчя йому було скривавлене. Ходімо швидше!

Він потяг її за собою. Дійшовши до базару, він посадовив дівчину на кам’яну лаву й сказав, щоб вона чекала на нього тут. Хлопець усе поглядав на свої руки й щось бурмотів. Мієта, зрештою, зрозуміла з його безладних слів, що він хоче перед відходом попрощатися з бабунею.

— Ну то йди, — сказала вона. — Не турбуйся про мене. Та вимий же руки.

Він подався прудкою ходою, розчепіривши пальці й не здогадуючись ополоснути їх під колонкою, що минав. З того моменту, як він відчув на своїй шкірі теплу кров Ренгада, його посіла одна думка: бігти до тітки Діди, вимити руки в ночвах біля колодязя на маленькому дворі. Йому здавалося, що тільки там він зможе змити цю кров. У нього пробудилося раптом усе його мирне та ніжне дитинство; він відчув непереможну потребу заховатися в бабусиних спідницях хоч би на одну хвилину. Прибіг віл задиханий. Тітка Діда ще не вкладалася. Це, певно, здивувало б Сільвера іншим часом. Входячи до кімнати, вія не зразу помітив свого дядька Ругона, що сидів у кутку на старій скрині. Не чекав він і розпитів бідолашної баби.

— Бабуню, — сказав він швидко, — пробачте мені… Я… Йду з усіма… Бачите, на мені кров… Я, здається, вбив жандаря.

— Ти вбив жандаря? — перепитала тітка Діда якимсь чудним голосом.

Її очі спалахнули гострими вогниками і вп’ялися в червоні плями, Раптом вона обернулася до коминка.

— Рушницю взяв ти? — спитала вона. — Де рушниця?

Сільвер, що залишив карабіна біля Мієти, заприсягся їй, що зброя ціла.

Вперше в присутності внука Аделаїда згадала про контрабандиста Макара.

— Ти принесеш рушницю? Обіцяєш мені? — казала вона з якоюсь особливою енергією. — Це все, що лишилося мені від нього. Ти вбив жандаря, а його ж убили жандарі.

Вона все ще пильно, з жорстокою втіхою дибилася на Сільвера і, здавалося, не збиралась затримувати його. Вона не потребувала ніяких пояснень, не заплакала, як добрі бабуні, котрим при найменшій подряпині здається, що внук зараз умре. Вона була в полоні одної думки і кінець кінцем висловила її:

— Ти з карабіна вбив жандаря? — спитала вона.

Сільвер або не розчув, або не зрозумів її.

— Так, — відповів він, — я піду помию руки.

Тільки вернувшись від колодязя, він помітив дядька. Поки він говорив, П’єр, бліднучи, слухав його слова. А, справді, Фелісіта правду казала — його рідня ніби зумисне компрометує його. Ось і тепер один з його небожів убив жандаря. Ніколи вже не дадуть йому посади митника, коли цей навіжений пристане до бунтівників. П’єр став перед дверима, вирішивши затримати його.

— Слухай, — сказав він Сільверові, здивованому його присутністю. — Я голова сім’ї й забороняю тобі йти з дому. Йдеться про мою і вашу честь. Завтра я постараюся перекинути тебе через кордон.

Сільвер. знизав плечима.

— Пустіть мене, — відповів він спокійно. — Я не шпиг і не викажу, де ви переховуєтесь, будьте певні.

А Ругон усе правив про родинну честь та свої права старшого в сім’ї, але Сільвер урвав його:

— А хіба я з вашої сім’ї? Ви ніколи не визнавали мене… Сьогодні тільки острах загнав вас сюди, бо ви добре знаєте, що день помсти настав. Пустіть, мене, адже ж я не ховаюся, я повинен виконати свій обов’язок.

Ругон не поворухнувся. Тоді тітка Діда, що слухала в якомусь захваті палкі слова Сільвера, поклала свою суху руку на плече сина.

— Пусти, П’єре, — мовила вона. — Хлопцеві треба йти.

Юнак легенько відтрутив дядька й кинувся на вулицю.

Ругон старанно замкнув за ним двері і мовив до матері голосом, повним гніву й загрози:

— Коли з ним трапиться якесь лихо, ви будете винні в тому… Ви божевільна баба і самі не знаєте, що ви тільки-но накоїли.

Але Аделаїда, здавалося, не чула його… Вона підкинула хмизу в пригаслий вогонь і бурмотіла, злегка посміхаючись:

— Я-бо знаю! Він пропадав цілими місяцями, а потім знову повертався здоровий.

Вона, очевидячки, говорила про Макара.

Тим часом Сільвер добіг до базару. Наближаючись до того місця, де він залишив Мієту, він почув гомін голосів і побачив гурт людей. Це