Ю. Несбе - Пентаграма

– Ясна річ, – погодився Волер. – Щось, очевидно, стоїть у Стейна Аструпа з Аскера.

Отто Танген ледве не впустив слухавку.

– Ой! – глумливо додав Волер. – Зачепив за болюче? Ти забув про щось розповісти? Часом, не про гостинці з Роттердама?

Ліжко з тріском розвалилося.

– З установкою тобі допоможуть наші співробітники, – вів далі Волер звичайним голосом. – Пхай тіло в брюки, бери свій диво-автобус, зустрічаємося в моєму кабінеті для ознайомлювальної бесіди та перегляду планів.

– Я… я…

– …вельми вдячний? Чудово. Давні друзі знову працюють разом, вірно, Тангене? Якщо постаратися, зібратись і викластися по повній, усе буде чудово.

Розділ 25

П’ятниця. Глосолалія

– Це ви тут живете? – здивувався Харрі.

Здивувався він схожості настільки разючій, що, коли двері відчинилися, він здригнувся, побачивши її старе бліде обличчя. І очі. Такі ж спокійні, такі ж теплі. В першу чергу очі. Але ще голос, яким вона підтвердила, що вона і є Олауг Сівертсен.

– Поліція. – Харрі показав посвідчення.

– Он як? Сподіваюся, нічого такого не сталося?

Схрещення зморщок і складочок на її обличчі набуло стурбованого виразу. Харрі вона так нагадувала його бабусю, яка вічно піклувалася про інших.

– Ні, що ви, – автоматично збрехав він і підкріпив брехню кивком голови. – Можна увійти?

– Звичайно.

Вона відчинила двері й зробила крок убік. Харрі й Беата увійшли до будинку, де пахло зеленим милом і старим одягом. Ну, звичайно. Харрі заплющився, а коли розплющив очі, вона з напівусмішкою дивилася на нього. Харрі всміхнувся у відповідь. Вона ж не знала  – він чекає, що старенька ось-ось обійме його, пошарпає за волосся і прошепотить, що дідусь у кімнаті чекає їх із сюрпризом.

Вона провела Харрі й Беату до вітальні, але там нікого не виявилося. Зате в кімнаті (вірніше, в кімнатах – їх було три в ряд) висіли кришталеві люстри та стояли масивні старовинні меблі. І меблі, і шпалери були чистими, але затертими – так зазвичай і буває в домі, де живе одна людина.

– Сідайте, – запросила вона. – Кави?

Це більше схоже на благання, ніж на пропозицію. Харрі стримано кашлянув, не знаючи, чи варто відразу розповідати, навіщо вони з’явилися.

– Було б здорово, – всміхнулася Беата.

Старенька всміхнулась їй у відповідь і зачовгала на кухню. Харрі з удячністю подивився на Беату.

– Вона схожа на… – почав було він.

– Розумію, – сказала Беата. – По тобі видно. Вона і мені нагадала бабусю.

Харрі гмикнув і подивився навкруги.

Сімейних фотографій було небагато. Серйозні обличчя на двох чорно-білих знімках – очевидно, довоєнних – і ще чотири фотографії одного і того ж хлопчика, зроблені в різні роки. На одній з них було прищувате юнацьке обличчя з модною – за мірками шістдесятих років – стрижкою, такими ж іграшковими оченятами, як і ті, що зустріли їх у дверях, та усмішкою – саме усмішкою, а не тією гримасою, яку постійно корчив Харрі, коли його в такому віці саджали перед об’єктивом.

Старенька повернулася з тацею, сівши, налила каву й запропонувала тістечка. Харрі дочекався, поки Беата подякує за двох, потім запитав:

– Фру Сівертсен, ви читали в газетах про вбивства молодих жінок в Осло?

Та похитала головою:

– Я про них знаю по заголовках, адже в «Афтенпостен» про це пишуть на першій сторінці, але я такі статті ніколи не читаю. – Вона всміхнулася, зморшки навколо очей зробилися глибшими. – І смію зауважити, я не «фру», а всього лише стара «фрьокен».

– Прошу вибачення, – я вирішив, що… – Харрі кивнув на фотографії.

– Так, – сказала вона. – Це мій синок.

Виникла пауза. Вітер доніс до них далекий гавкіт і металевий голос, який повідомляв, що потяг на Халден вирушає з сімнадцятої колії. Доніс і кинув перед фіранками біля відчинених балконних дверей.

– Вибачте. – Харрі взяв чашку, але згадав, навіщо прийшов, і поставив її назад. – У нас є підстави вважати, що вбивця жінок – серійний маніяк і однією з наступних жертв він вибере…

– Які чудові у вас тістечка, фрьокен Сівертсен. – Беата устряла несподівано, навіть не встигнувши як слід прожувати. Харрі здивовано подивився на неї. З боку балкона донісся шум потяга, що наближається.

– Вони куповані, – зніяковіло всміхнулася хазяйка.

– Я спробую почати ще раз, фрьокен Сівертсен, – зрозумівши, чому Беата перебила його, мовив Харрі. – По-перше, скажу: причин турбуватися немає, ситуація повністю під контролем. По-друге…

– Спасибі, – подякував Харрі, коли вони йшли вниз по Швейгордс-гате повз депо і низькі заводські будівлі, на тлі яких сад і вілла були схожі на оазис у чорній пустелі.

Беата всміхнулась і навіть не почервоніла.

– Просто подумала, що не варто ось так – обухом по голові. Є ж правило: треба походити навкруги. Подати речі не в такому похмурому світлі.

– Еге ж, чув про таке. – Харрі прикурив сигарету. – Ніколи у мене не виходило розмовляти з людьми. Ось слухати – інша річ. А може… – Він осікся.

– Що «може»?

– Може, я вже ні на що не придатний? Може, я вже працюю без віддачі? Може, треба зайнятися… чим-небудь іншим? Ти не проти сісти за кермо?

Він кинув їй ключі через дах машини.

Вона впіймала й подивилася на них із якимось здивованим виразом обличчя.

О восьмій годині в залі для нарад знову зібралася четвірка провідних слідчих і Еуне.

Харрі доповів про зустріч на віллі Балі й сказав, що Олауг Сівертсен поставилася до справи досить спокійно. Зрозуміло, вона злякалася, дізнавшись, що, можливо, потрапила в зону уваги серійного вбивці, але панікувати не стала.

– У Беати виникла думка: нехай вона деякий час поживе у сина, – додав Харрі. – Здається, думка здорова.

Волер похитав головою.

– Чому ні? – здивувався Харрі.

– Злочинець може спостерігати за майбутнім місцем злочину. Якщо ми почнемо щось там міняти, ризикуємо його злякати.

– Тобто ти пропонуєш використовувати стару, ні в чому не повинну жінку, як… як… приманку? – Беаті хотілося приховати свою злість, але обличчя спалахнуло рум’янцем.

Волер деякий час дивився на Беату, а вона дивилася на нього. Коли пауза затягнулася, Мьоллер уже розкрив було рота, аби сказати хоч що-небудь – не важливо, що і яким голосом, – але Волер його випередив:

– Головне для мене – спіймати цю людину, щоб усі могли спати спокійно. А за бабусею, наскільки мені відомо, прийдуть тільки наступного тижня.

Мьоллер розсміявся неприродно і голосно, потім, відчувши цю неприродність, іще голосніше.

– Однаково вона нікуди не поїде, – сказав Харрі. – Її син давно живе десь за кордоном.

– От і добре, – відповів на це Волер. – Щодо гуртожитку, він майже порожній, як завжди