Саллі Грін - Напівдикий

Вона цілує мене в губи, боязко і трохи незграбно як для Анналізи. Я відповідаю їй поцілунком, тулячись до її тіла, і раптом вона починає плакати. І я знаю, що вона плаче від полегшення, від того, що залишилася живою, і втираю їй сльози. А вона дивиться на мене, і її очі іскряться. Мої пальці й вуста відчувають м’якість її шкіри, і я цілую їй обличчя й шию. І вона також обціловує все моє обличчя. І ми обіймаємо одне до одного, я поклав голову їй на груди і чую, що її серце б’ється трохи пришвидшено, але я кажу собі, що вона вижила завдяки мені і що завдяки мені б’ється її серце, і це дуже добре, це дуже добре…

Копаючи

Прокидаюся в ліжку біля Анналізи, так близько, що відчуваю тепло її тіла. Я не звик спати з іншими людьми, це дивне відчуття, дивне, але й приємне. Вона пахне сама собою, хоч цей запах уже не настільки свіжий. Я хочу її поцілувати. Розплющую очі. Вона усміхається мені. Вже не така бліда, як раніше.

— Як ти? — запитую.

— Краще. Набагато краще. А ти?

— Добре. Але зголоднів.

— Нам пощастило, бо Несбіт уже приніс сніданок. Мабуть, він скористався цим як виправданням, щоб роздивитися мене й побачити, чим ми тут займаємося, але в будь-якому випадку ми маємо харчі, бо я також уже вмираю з голоду.

— Здається, я щось чув крізь сон…

Зазвичай я негайно прокинувся б, почувши чийсь голос, але цього разу спав як убитий.

Ми їмо кашу, якої вистачило б на десятьох, а ще джем, мед і родзинки. Анналіза з’їдає цілу велику миску й лягає горілиць, кажучи, що добре себе почуває, але від неї тхне.

— Нічого не тхне.

— Але мені таки треба в душ, — підводиться і йде дверей, кажучи: — Мені вже набагато краще. І голова зовсім не крутиться.

Мабуть, це натяк на те, що вона може сама піти у ванну. Я залишаюся в ліжку, чекаючи на неї, і знову засинаю.

Прокидаюся від клацання дверей, що відчиняються. Відчуваю, що мої сили відновилися, і мені приємно, що мене розбудив ледь чутний звук, хоч не вельми приємно те, що замість Анналізи в кімнату заходить Несбіт.

— Добре поспав, друзяко?

Думаю, відповідь йому не потрібна. Він збирає миски з кашею й каже:

— Час швидко збігає. Треба вже вставати.

— Я зачекаю на Анналізу.

— Вона із Ван. Ти спав добрих кілька годин, друзяко. Анналіза й Ван перевіряють бункер… Тут справжні лабіринти, можна заблукати. А я розпалював на кухні плиту і прибирав у залі. Ну, а Габріель… — він хихоче, — …Габріель освоює професію гробаря, і ти маєш бути його помічником.

Ми з Габріелем розкопуємо пагорб. Робота йде поволі. Ґрунт у цьому місці твердий і сухий, у ньому багато великого каміння і коренів. Тож спершу мусимо роздовбувати землю киркою й кайлом, а вже потім братися за лопати. Це триває годинами, і ми працюємо мовчки, бо вже після перших п’яти хвилин роботи я усвідомлюю, що Габріель не збирається реагувати на будь-які мої слова.

Закінчуємо під кінець дня, коли починає падати дощ. Небо потемніло, повіяло крижаним вітром. Дощ швидко переходить у град. Я на самому дні великої могили. Викидаю нагору лопату і прошу Габріеля допомогти мені вибратися звідти. Не певний, чи він спеціально примушує мене чекати чи просто покинув мене тут, але постоявши хвилину-дві під холоднющим дощем, я розумію, що мушу сам давати собі раду. Видряпуюся назовні, борсаючись у багнюці, яка вкриває мене з голови до ніг. Габріель спостерігає за мною, сховавшись під деревом. Я волів би сказати щось про нього і про себе, а також про Анналізу, але, як завжди, не знаю з чого почати, тому кажу:

— Таке враження, ніби ти хотів би назавжди залишити мене там, — показую кивком на викопану могилу.

Він не удостоює мене відповіддю й натомість запитує:

— Ти долучишся до Альянсу?

— Я ж казав, що так, і…

— Усі знають, що Чорні чаклуни рідко виконують обіцянки.

— А я не Чорний чаклун, Габріелю. Я Напівбілий. І хочу робити правильні речі. Думаю…

— І що, на твою думку, правильного в тому, щоб приєднатися до них?

— Соул лихий. Його треба зупинити… Я розповів про Альянс Анналізі, і вона вважає, що їхня справа добра. Вона теж хоче долучитися.

Габріель нахмурюється.

— Звісно, хоче. Щоправда, для того, щоб зупинити Соула, потрібно буде вбивати, і не раз. Гадаю, що Анналізі, най-найбілішій відьмочці, яка шляхетно й гідно стоїть на захисті добра, це дуже сподобається. Аж поки вона не зіткнеться з цим особисто, віч-на-віч.

— Навряд чи хто-небудь із нас має найменші ілюзії…

Габріель відвертає голову, і ми якийсь час мовчимо. Я ще ніколи не бачив його таким і розумію, що намагатися бодай щось пояснити йому — безглуздо. Беру лопату й рушаю до бункера.

Він загороджує мені шлях і каже:

— До речі, кажучи про особисте, про віч-на-віч… Ти розповів їй про себе? Сказав їй про свій Дар?

— Так… здебільшого…

— Здебільшого?

Знизую плечима.

— А про Кірена їй сказав?

Заперечно хитаю головою.

— Але плануєш сказати?

— Так. Тільки не зараз.

— Ніколи не вважав тебе боягузом… Проте, мабуть, я ще погано розбираюся в людях.

— Габріелю, я намагаюся зробити все, що можу. Я не вмію говорити, як належить, і знаю, що мушу все їй розповісти, але це важко. Проте ми справді розмовляємо, говоримо про різні речі. Ти знаєш мене, і дуже добре знаєш мій Чорний бік, та Анналіза бачить іншу мою половину. І я дуже боюся, що вона, можливо, так ніколи й не зрозуміє і не сприйме мене таким, як ти. Мене це жахає. Та це зовсім не означає, що вона не знає той інший бік моєї натури, добрий. Вона завжди вміла його розгледіти. Я хочу бути з нею. Хочу бути добрим.

Габріель дивиться на мене. Його обличчя поцятковане крапельками дощу, хоч мені й здається, що то сльози.

— Я її люблю. Завжди любив. І ти це знаєш.

— А я?

Розумію, що він має на увазі мої почуття до нього і наші цілунки.

— Ти мій товариш, Габріелю.

— І ти всіх друзів так цілуєш? — але це він вимовляє значно м’якше, ніж решту запитань. Його це справді цікавить.

— Тільки тебе.

Ми замовкаємо. Я хочу щось сказати, але мені знову бракує слів, і я не наважуюся до нього доторкнутися. Знаю, що цього