Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

— Привіт! — гукнула вона. — Іди сюди! — Нора замовкла на хвильку. — І візьми, якщо хочеш, свої цигарки.

Чед обмежувався однією пачкою на тиждень, але дружина все одно не схвалювала цю звичку. Звісно, здоров’я також було однією з причин, та значно важливішим було те, що куріння — задоволення витратне. Кожна цигарка — це сорок центів, обернені на дим.

Навіть на вулиці Чед не любив палити біля дружини. Проте сьогодні витягнув уже почату пачку з ящика під сушаркою для посуду та поклав її в кишеню. Щось в урочисто-серйозному виразі обличчя жінки підказувало йому, що цигарки можуть знадобитися.

Він виліз через вікно та сів поруч. Нора переодягнулася в джинси й одну зі своїх старих блузок, а отже, вже давно була вдома. Усе дивніше й дивніше.

Певний час вони мовчки сиділи і дивилися на маленький шматочок міста перед ними. Він поцілував її, а вона неуважно посміхнулася у відповідь. Вона тримала в руках лист від літературного агента, а також папку, на якій великими літерами було написано: ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ. Його маленький жарт, не дуже смішний. У папці зберігалися їхні фінансові папери — довідка з банку, виписка за кредитною карткою, рахунки за комунальні послуги, страхові платежі — з червоною лінією внизу. Звична американська історія того часу: просто бракує грошей. Два роки тому вони говорили про те, що варто завести дитину. Нині вони про це не говорять. Єдина тема їхніх розмов — як звести кінці з кінцями. Часом вони наважуються помріяти, що переїдуть за місто, а кредитори не наступатимуть їм на п’яти. Переїхати на північ, десь у Нову Англію. Але не зараз. Тут у них хоча б робота є.

— Як справи в школі? — запитала вона.

— Нормально.

Насправді робота була досить прибутковою. От тільки хто знає, що буде, коли Аніта Байдерман повернеться з декретної відпустки? Певно, більше ніякої роботи в 321-шій громадській школі. Він високо стояв у рейтингу замісників, але це не мало жодного значення, коли всі штатні викладачі були на місці й готові працювати.

— Ти рано повернулася, — промовив він. — Тільки не кажи, що Вінні помер.

Нора здивовано глянула на нього та знову посміхнулася. Але вони вже були разом десять років, з яких останні шість — одружені, тож Чед добре знав цю посмішку. Вона віщувала негаразди.

— Норо?

— Він відіслав мене додому раніше. Подумати. Мені багато є над чим подумати. Я… — вона похитала головою.

Він узяв її за плечі й повернув обличчям до себе.

— Ти — що? З Вінні все гаразд?

— Хороше запитання. Уперед, пали. «Палити дозволено».

— Поясни мені, що відбувається.

Два роки тому її звільнили з лікарні «Конгрес Меморіал» через реорганізацію. Та, на щастя для Корпорації «Нора і Чед», вона швидко стала на ноги. Жінка отримала роботу домашньої доглядальниці, і це був неабиякий успіх: пацієнт — священик на пенсії, що одужував після інсульту. Робота займала тридцять шість годин на тиждень і непогано оплачувалася. Нора отримувала більше за чоловіка — значно більше. А двох зарплат вистачало на пристойне життя. Принаймні, доки Аніта Байдерман не повернеться.

— Спершу я хочу поговорити про це. — Вона підняла вгору листа від агента. — Наскільки ти в собі певен?

— Чи зможу я виконати роботу? Досить певен. Навіть дуже. Маю на увазі, якби в мене був час. А щодо решти… — він знизав плечима. — Тут усе написано чорним по білому: жодних гарантій.

Оскільки мораторій на набір нових працівників у школи набрав чинності, заміни — це найкраще з того, що лишалося Чеду. Він був у кожному з можливих списків, але все ж таки в найближчому майбутньому для нього не передбачалося жодної роботи на повну ставку. Справа навіть не в тому, що за постійну роботу краще платять, — так просто надійніше. А на посаді замісника він міг цілими тижнями сидіти без роботи.

Роки два тому його вимушена відпустка затягнулася на три місяці: вони тоді ледь не втратили квартиру. Саме тоді й почалися проблеми з кредитними картками.

З відчаю та потреби якось заповнити порожнечу тих годин, коли Нора ходила до преподобного Вінстона, Чед почав писати книгу під назвою «Звірам на поталу: виживання вчителя-замісника в чотирьох міських школах». Слова давалися йому складно, а іноді не давалися взагалі. Та до часу, коли його викликали в Сент-Сейвіор учити другий клас (містер Карделлі зламав ногу в автокатастрофі), чоловік уже встиг завершити три розділи. Нора дивилася на сторінки з тривожною посмішкою. Жодній жінці не хотілося б казати головному чоловікові свого життя, що він гає час.

А він і не гаяв. Його історії про життя вчителя-замісника були яскравими, смішними, жвавими — значно цікавішими за все те, що він розповідав їй за вечерею або коли вони лежали в ліжку.

Чед писав листи літературним агентам, та на більшість із них так і не отримав відповіді. Деякі були достатньо ввічливими, аби кинути йому щось на кшталт: «Вибачте, але в мене нема вільних місць». Урешті він знайшов собі агента, який хоча б погодився подивитися на ті вісімдесят сторінок, які Чед написав на своєму старенькому й кульгавому ноутбуці «Делл».

Ім’я агента мало якісь циркові нотки — Едвард Рінглінг. Його відповідь Чеду була багатою на похвали та бідною на обіцянки. «Я можу роздобути вам контракт на основі того, що вже написано, і подальшого плану, — написав Рінглінг. — Та це буде дуже мізерний контракт. Навіть у кращому разі ви все одно отримаєте менше, ніж заробляєте зараз учителем. Ваше фінансове становище може різко погіршитися — знаю, звучить божевільно, та ринок сьогодні переповнений.

Пропоную вам дописати ще сім чи вісім розділів, а найкраще — всю книгу до кінця. Тоді я зміг би виставити її на аукціон і знайти для вас значно кращу пропозицію».

Чед подумав, що це все мало сенс, якщо ти поглядаєш на літературний світ із висоти затишного офісу на Мангеттені. От тільки пропозиція значно втрачає привабливість, коли ти ганяєш по всьому місту, як навіжений, викладаючи тиждень тут і три дні там, аби сплатити всі рахунки. Лист від Рінглінга прийшов у травні. А тепер за вікном стояв вересень. І хоча літо в Чеда виявилося непоганим завдяки кільком місяцям літньої школи («Боже, благослови придурків», — думав він часом), та до рукопису він не додав жодної сторінки. І справа тут не в ледарстві: до мозку вчителів, хай навіть тих, які приходять лише на заміну, прикріплені невидимі кабелі, через які діти отримують знання і силу. От тільки самому вчителеві потім мало що