Сергій Миколайович Поганий - Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

кордону українських і білоруських текстів, написаних латиницею. Цей захід розглядався як антипольський. Його ініціатор, київський цензор на ім’я Новицький, писав у доповідній записці, що в Галичині урядовці намагаються перетворити «росіян» на поляків за допомогою латинської абетки. Він вважав, що використання латиниці в Російській імперії матиме той самий ефект. «Селяни західних губерній, стикаючись тут із матеріалами, написаними малоросійською мовою, але польськими літерами, будуть, природно, мати більше бажання вчити польський алфавіт, ніж російський», — писав Новицький. Це, у свою чергу, могло підвести їх до читання польських книжок і піддати польським впливам, відвернувши від «духу та тенденцій російської літератури». Заборону було впроваджено майже відразу.

Основне занепокоєння в цензора викликали селяни, яких збиралися звільнити. 1861 року кріпацтво дійсно було скасовано в Російській імперії — за 12 років після звільнення кріпаків у Галичині та на Буковині. Це сталося без революції, але не без польського повстання, що відбулося в Російській імперії 1863 року. Як і селяни габсбурзької України, їхні побратими в Російській імперії отримали особисту свободу, але дуже мало землі, що робило їх економічно залежними від дворянства. Але, на відміну від габсбурзьких українців, українські селяни держави Романових не отримали ні виборчих прав, ні власних інституцій. Вони також не мали ні кафедр в університетах, ні книжок рідною мовою. Більше того, уряд заборонив видання релігійних та освітніх текстів, написаних «малоросійським наріччям».

Заборона всіх видань українською мовою у Російській імперії набрала чинності в травні 1863 року, у розпал польського повстання, що почалося в січні. На кону знову була лояльність українського селянства. Рішення уряду щодо української мови було зумовлене тим, що його головною турботою була консолідація російської імперської нації, що вимагало захисту селянства від небажаних національно-культурних ініціатив з боку українофілів. «Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися під приводом поширення грамотності й освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій тощо»[26], — писав міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у циркулярі, що забороняв україномовні видання не лише латиницею, а й кирилицею. Дія Валуєвського циркуляру не поширювалася на художню літературу, бо її на початку 1860-х років було дуже мало. Але він боляче вдарив по решті публікацій. За п’ять років між 1863–1868 роками, коли Валуєв пішов у відставку, кількість видань українською мовою впала з 33 до 1.

Маючи спочатку тимчасовий характер, у травні 1876 року заборона стала постійною. Того місяця імператор Олександр II видав указ, відомий як Емський (він відпочивав на курорті в німецькому місті Емс). Цей новий указ пішов далі, ніж Валуєвський циркуляр, заборонивши всі публікації українською мовою, а також ввезення україномовної літератури з-за кордону. Також він забороняв театральні вистави українською та публічні виступи з виконанням українських пісень. Як і Валуєвський циркуляр, Емський указ тримали в секреті від широкої публіки. У 1880-ті роки обмеження були послаблені — з переліку прибрали п’єси та пісні, але публікація та імпорт будь-яких текстів українською мовою залишалися під забороною ще чверть століття. Уряд дотримувався формули, що її приписують Петру Валуєву, який заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути». Українська мова, культура та самосвідомість розглядалися імперією як загроза не менша, ніж польський націоналізм: на кону була сама єдність російської нації.

Хоча Олександр II підписав Емський указ у далекій Німеччині, його головний ініціатор та пропагандист мешкав у Києві. Михайло Юзефович, етнічний українець із Полтавщини, здобув освіту в ліцеї при Московському університеті. Він був поетом і в молодості підтримував дружні стосунки з Олександром Пушкіним. Пізніше Юзефович воював на Кавказі в чині офіцера й був поранений. Він став важливою фігурою в освітньому та культурному житті Києва в 1840-ві роки, коли обійняв керівну посаду в Київському навчальному окрузі та взяв активну участь у роботі Археографічної комісії, якій було доручено документально довести, що Правобережна Україна завжди була російською. За своїми політичними та культурними поглядами Юзефович був зразковим «малоросом». Він був місцевим патріотом, який вважав, що працює на благо Малоросії по обидва боки Дніпра; поміркованим народником, який вірив у необхідність захисту малоросійських селян від польської знаті, єврейських орендарів та католицького (і уніатського) духівництва; прихильником єдності усіх «племен» російського народу. Він був вірним підданим імперії, у якій вбачав союзницю та захисницю свого взірця малоросійського патріотизму.

Залежно від часу й обставин, Юзефович був і союзником, і супротивником групи інтелектуалів, відомих посадовцям під назвою українофілів. Він був ключовим учасником арешту членів Кирило-Мефодіївського братства, але був радше на їхньому боці, ніж на боці чиновників. Юзефович відмовився прийняти письмовий донос від студента, який прийшов до нього, щоб повідомити про підривну діяльність братства. Пізніше він попередив Миколу Костомарова про те, що насувається поліційний обшук, і допоміг йому знищити компрометуючі документи. Юзефович не вважав діяльність Костомарова та його друзів шкідливою для держави. Він дивився на них як на союзників у боротьбі проти польського культурного домінування на Правобережжі та Волині.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому, зведений у центрі Києва за активної участі Юзефовича, втілює його переконання і прихильності. Оригінальний напис на монументі був таким: «Богдану Хмельницькому від єдиної і неподільної Росії».

На момент відкриття пам’ятника 1888 року Юзефович уже не вважав українофілів невинним товариством. 1875 року він написав доповідну записку до імператорської влади під назвою «Про так званий українофільський рух», де звинуватив своїх опонентів у намаганні відірвати Україну від Росії. Валуєвський циркуляр не спрацював, стверджував Юзефович, оскільки послужив лише для зміцнення зв’язків між українофілами в Російській імперії та австрійській Галичині, де останні друкували свої праці й діяли як агенти поляків. Тому потрібні були більш радикальні заходи, щоб зупинити руйнівну діяльність українофілів. Хоча місцеві чиновники, у тому числі київський генерал-губернатор, вважали звинувачення Юзефовича перебільшеними, урядовці в Санкт-Петербурзі, які переймалися єдністю імперії та можливими інтригами з боку не лише поляків, а й Габсбургів, сприйняли його аргументи й логіку. Імператор підписав указ, що не лише забороняв видання та імпорт україномовної літератури, а й надавав субсидію для московської галицької газети, що мала боротися з українофільством у державі Габсбургів.

Ким були ці українофіли, яких Юзефович вважав такими небезпечними для Російської імперії? Одним із них був Павло Чубинський, автор тексту гімну «Ще не вмерла Україна». Другий — професор стародавньої історії Київського університету Михайло Драгоманов. Обидва були членами Київської громади — організації української інтелігенції, що