Стівен Кінг - Аутсайдер

рецептами з Арлін Пітерсон, бачила, як ростуть Оллі та Френкі. Може, Фред Пітерсон розчищав був її під’їзну доріжку після якоїсь снігової бурі, що нечасто трап­лялися у Флінт-Сіті. Вона пішла в лікарню з жалю і поваги, а ймовірно, що навіть із почуття провини, бо не відпустила Пітерсона з цього світу й прирекла його натомість до вічного перебування в лікарняній палаті, де за нього дихатимуть машини.

Увесь жах останніх восьми днів хвилею розбився об Ралфа. Убивця не вдовольнився одним лиш хлопчиком — йому знадобилася вся родина Пітерсонів. Повна зачистка, як то кажуть.

«Не “вбивця”, не треба цієї анонімності. Террі. Убивцею був Террі. Інших претендентів у полі зору немає», — подумав Ралф.

— Вирішив, що вам буде цікаво, — повторив Рамадж. — Крім того, є і позитивні моменти. Може, у Бетсі почнуться пологи, поки вона тут. І чоловікові не доведеться ще раз її сюди везти.

— Скажи їй, щоб їхала додому, — відповів Ралф.

— Роджер [134]. І… Ралфе? Мені шкода, що все так сталося там, біля суду. Чисто, бляха, бардак.

— Краще і не скажеш, — мовив Ралф. — Дякую, що зателефонував.

Він повернувся до моріжка, повільно рушив за старим гамірним «Лоунбоєм» (треба і справді з’їздити в «Хоум Депо»[135] й купити нову косарку; зараз йому випало стільки вільного часу, що відкладати цю справу вже ніякі відмовки не допомагали), і щойно узявся за останній шмат газону, як телефон знову завів свій ксилофонний буґі. Ралф подумав, що це Бетсі. Та телефонував дехто інший, хоча виклик також походив із Багатопрофільної лікарні Флінт-Сіті.

— Повноцінних результатів ДНК у нас іще немає, — сказав лікар Едвард Боґан, — та вже дослідили гілку, якою зґвалтували хлопчика. Кров, а також фрагменти шкіри, які лишилися після того, як зловмисник лівою рукою… ну, схопив гілку і…

— Я в курсі, — сказав Ралф. — Не тягніть.

— Та чого тут тягнути, детективе. Зразки з гілки збігаються з ротовим мазком Мейтленда.

— Добре, лікарю Боґан, дякую, що повідомили. Вам треба передати цю інформацію голові Ґеллеру й лейтенантові Сабло з Поліції штату. Я в адміністративній відпустці, певно, аж до кінця літа.

— Яка нісенітниця.

— Такі правила. Не знаю, кого Ґеллер призначить працювати з Юном — Джек Госкінз у відпустці, а Бетсі Ріґґінз із хвилини на хвилину має розродитися первістком, — та когось він знайде. І, якщо добре подумати, після смерті Мейтленда слідство можна припиняти. Ми просто запов­нюємо пробіли.

— Пробіли багато важать, — сказав Боґан. — Дружина Мейтленда може зважитися на цивільний позов. А через результати ДНК-тесту її адвокат, певно, зможе її відмовити. На мою думку, такий позов — безглуздя. Її чоловік убив хлопчика в такий жорстокий спосіб, що в голові не вкладається, і якщо вона не знала про його… нахили… то просто не звертала уваги. Завжди є прикмети, за якими можна розпізнати сексуального садиста. Завжди. На мою думку, вам би мали видати золоту медаль, а не відправляти у відпустку.

— Дякую на доброму слові.

— Просто кажу, що думаю. Інші зразки ще обробляють. І їх удосталь. Хочете, щоб я інформував вас про результати, які надходитимуть?

— Так.

Голова Ґеллер може завчасно викликати Госкінза з відпустки, та з цього чоловіка не було користі навіть у тверезому стані, що зараз траплялося нечасто.

Ралф завершив виклик і докосив останню латку моріжка. Тоді відтягнув «Лоунбоя» в гараж. Протираючи корпус косарки, він згадав іще одне оповідання По — історію про чоловіка, якого замурували у винному льосі. Оповідання він не читав, але бачив фільм.

«Заради всього святого, Монтрезоре!» — кричав чоловік, що його замуровували цеглою, а той другий, що виконував погріб, погодився: «Заради всього святого».

У цьому випадку замуровували Террі Мейтленда, тільки цеглою служила ДНК, і чоловік уже був мертвий. Існували й суперечливі докази, так, і вони непокоїли, проте зараз поліція мала результати ДНК-тесту з Флінт-Сіті, а з Кеп-Сіті — жодного. Дійсно, були ще відбитки пальців із книжки в газетному кіоску, та їх можна було підробити. Не така легка справа, як це показують у детективних телешоу, проте не неможлива.

«А як щодо свідків, Ралфе? Щодо трьох викладачів, які багато років знали Мейтленда? Байдуже. Подумай про ДНК. Залізний доказ. Найнадійніший з усіх».

У фільмі Монтрезора виказав чорний кіт, якого випадково поховали разом із жертвою. Завивання тварини наполохали відвідувачів винного льоху. А кіт, як покладав Ралф, був черговою метафорою — власний голос сумління вбивці. От тільки сигара — інколи просто сигара, а кіт — просто кіт. Нема причин постійно думати про передсмертний погляд Террі, про його передсмертну заяву. Як сказав Семюелз, біля нього колінкувала дружина, тримала чоловіка за руку, поки Террі відходив у небуття.

Ралф присів на робочий стіл у гаражі. Як на чоловіка, який скосив якийсь мізерний клаптик трави в себе на задвірку, він почувався надто втомленим. Його не покидали картини тих останніх хвилин, що передували перестрілці. Автомобільна сигналізація. Неприємний посміх білявої репортерки, коли вона побачила власну кров — певно, просто невеличкий поріз, але то добре для рейтингів. Обпалений чоловік із татуйованими руками. Хлопчик із заячою губою. Сонце, що висвітлює складні сузір’я слюди в асфальті. Жовта шлейка ліфчика, що теліпається вгору й униз. Здебільшого — ця шлейка. Здавалося, вона так і хоче кудись його вивести, але інколи лямка від бюстгальтера — то лише лямка від бюстгальтера.

— І чоловік, який одночасно перебував у двох різних місцях, — пробурмотів Ралф.

— Ралфе? Ти сам із собою говориш?

Він здригнувся й підвів погляд. У дверях стояла Джинні.

— Певно що так, бо нікого іншого тут немає.

— Я є, — відповіла вона. — З тобою все гаразд?

— Не зовсім, — сказав він і розповів їй про Фреда Пітерсона.

Джинні помітно похнюпилася.

— Господи. От і кінець родині. Якщо тільки він не одужає.

— Кінець, одужає чи ні, — відповів Ралф і підвівся. — Трохи згодом схожу до відділка, погляну на той клаптик паперу. Меню, чи що воно там.

— Спершу — душ. Від тебе пахне маслом і травою.

Ралф вичавив із себе посмішку й відсалютував.

— Так, сер.

Дружина встала навшпиньки та поцілувала його в щоку.

— Ралфе? Ти впораєшся. Неодмінно. Повір мені.

  8

Ралф багато чого не знав про адміністративну відпустку, бо ніколи в ній не був. По-перше, він не знав, чи йому взагалі можна з’являтися у відділку. З такою думкою він дочекався третьої години дня, бо ритм життя відділка тоді був найповільніший. Коли він туди дістався, у великій головній залі не було нікого, крім Стефані Ґулд, яка ще не встигла перевдягнутись у форму й заповнювала звіти на старенькому комп’ютері, що його міська рада вже давно обіцяла замінити, а ще Сенді Мак-Ґілл, яка читала журнал «Піпл» за диспетчерським столом. Кабінет голови Ґеллера був порожній.

— Привіт, детективе, — сказала Стефані, підвівши погляд. — Що ви тут робите? Я чула, що ви в оплачуваній відпустці.

— Та намагаюся не бити байдиків.

— Можу вам у цьому помогти, — сказала вона й поплескала по стосу папок біля комп’ютера.

— Якось іншим разом.

— Мені шкода,