Ентоні Дорр - Все те незриме світло

крихітною, розкресленою сонцем вокзальною станцією на заході від Братислави він оглянув конверт, повний ідеально прозорих, добре гранованих камінців; за ним гриміла вантажівка, повна картин, загорнутих у папір і перекладених соломою. Охоронці перешіптувалися, що серед них було якесь полотно Рембрандта й елементи знаменитого Краківського олтаря. Усе це було відправлене до соляної печери десь глибоко під австрійським селом Альтаусзее, де тунель завдовжки з півтора кілометра переходить у сяйливу галерею з полицями заввишки три поверхи, на яких вище керівництво зберігає найкращі витвори мистецтва у Європі. Вони зберуть усе під одним неприступним дахом, у храмі людських прагнень. Відвідувачі милуватимуться ними тисячу років.

Лікар мацає його пах.

— Не боляче?

— Ні.

— А тут?

— Ні.

Звісно, не варто було сподіватися дістати імена від паризького гранувальника. Зрештою, Дюпон не знав, кому віддали копії діаманта, охоронці музею планами з ним не ділилися. Хай там як, а від Дюпона таки була користь — фон Румпелеві потрібна була кількість і він її дізнався. Три.

Лікар каже:

— Можете вдягатися, — і йде мити руки під краном.

За два місяці перед окупацією Франції Дюпон виготовив три копії для музею. Чи користувався він оригіналом? Ні, йому дали зліпки. Він ніколи не бачив справжнього діаманта. Фон Румпель йому повірив.

Три копії. Плюс справжній камінь. Десь на цій планеті серед секстильйона піщинок.

Чотири камені, один із них — у музейному підвалі, замкнутий у сейфі. Треба знайти ще три. Іноді фон Румпель відчуває, як нетерплячість піднімається в ньому, мов жовч, але він примушує себе її проковтувати. Час настане.

Він защіпає ремінь.

— Потрібно буде зробити біопсію, — висновує лікар. — Вам варто зателефонувати дружині.

Найслабший-3

Масштаби жорстокості ростуть. Чи то Бастіан улаштував вендету, чи то Фредерік таким чином шукає собі єдиний вихід, неясно. Напевно, Вернер знає лише те, що якогось квітневого ранку він прокидається й бачить, що Фредеріка немає на його койці, а надворі земля на ширину долоні вкрита талим снігом.

Фредерік не приходить ні на сніданок, ні на поетику, ні на ранкові польові заняття. Кожна почута Вернером версія містить якісь хиби чи суперечності, наче правда — це машина з невідповідними деталями. Спочатку він чує, що група хлопців витягнули Фредеріка надвір, повставляли у сніг смолоскипи й наказали йому в них стріляти, щоб довести, що він має нормальний зір. Далі Вернер чує, що хлопці принесли Фредерікові таблиці для перевірки зору й примусово заштовхали йому в рот, коли той не зміг ці таблиці прочитати.

Але яке значення тут має правда? Вернер уявляє, як двадцять хлопців оточили Фредерікове тіло, мов щури; він бачить товсте, лискуче обличчя коменданта, у якого шия не поміщається в комірі; він сидить, опершись ліктем на якомусь дубовому троні з високою спинкою, доки калюжа крові повільно розливається підлогою, піднімається йому до щиколоток, до колін…

Вернер пропускає обід і заціпеніло йде до шкільного медпункту. Він ризикує бути залишеним після занять, якщо не гірше. Сонячний ясний полудень, але його серце повільно стискають лещата; і все навколо повільне й гіпнотичне; і він споглядає, як піднімаються його руки, як він відчиняє двері, так, наче дивиться крізь кількаметровий шар води.

Єдине ліжко, заляпане кров’ю. Кров на подушці, на простирадлах і навіть на емальованому металевому каркасі. У мисці — рожеві ганчірки. На підлозі — напіврозмотаний бинт. Забігає медсестра й кривиться, побачивши Вернера. Окрім кухарок, вона в школі єдина жінка.

— Чому стільки крові? — питає він.

Вона прикладає до губ чотири пальці. Напевно, вагається, чи сказати йому, чи вдати, що не знає. Звинувачення, звільнення чи співучасть.

— Де він?

— У Ляйпцигу. На операції.

Вона торкається круглого білого ґудзика на халаті, можливо, надміру тремтячим пальцем. Окрім цього, вона поводиться дуже суворо.

— Що сталося?

— Хіба ти не мав би бути у їдальні?

Щоразу, як моргає, він бачить чоловіків зі свого дитинства: звільнених шахтарів, що волочилися темними вулицями; чоловіків, у яких за пальці — гаки, а в очах — порожнеча; він бачить Бастіана, який стоїть над укритою парами річкою, а навколо нього падає сніг. «Фюрер, народ, райх. Загартуй своє тіло, загартуй свою душу».

— Коли він повернеться?

— Ой, — виривається в неї, і вона хитає головою.

Синя мильниця на столі. Над ним — старий портрет якогось офіцера в облущеній рамі. Ще одного хлопця, якого відправили на смерть, прогнавши через цю школу.

— Кадете?

Вернерові доводиться сісти на ліжко. Обличчя медсестри наче грає одразу кілька ролей — маска поверх маски поверх маски. Що цієї миті робить Юта? Витирає носа якомусь плаксивому немовляті, збирає газети, слухає виступ армійських медсестер чи штопає ще одну шкарпетку? Молиться за нього? Вірить у нього?

Він думає: «Я ніколи не зможу їй про це розказати».

Люба Марі-Лор!

Зі мною в камері переважно добрі люди. Деякі розповідають жарти. Ось один із них: ви чули про фіззарядку від вермахту? Так, щоранку піднімаєш руки за голову й тримаєш їх так цілий день!

Ха-ха. Мій янгол пообіцяв мені доставити цього листа, хоч і сильно ризикував. Проводити трохи часу не в «готелі» — цілком безпечно й приємно. Ми тепер будуємо дорогу, й робота мене тішить. Я стаю сильніший. Сьогодні я бачив дуба, що прикидався каштаном. Здається, він називається каштановим дубом. Я з великою приємністю розпитаю про нього ботаніків із саду, коли ми повернемося додому.

Сподіваюся, ви з мадам та Етьєном і далі будете мені надсилати посилки. Кажуть, що кожному дозволять отримати по одній, тож із часом щось та прийде. Сумніваюся, що мені дозволять залишити собі хоч якісь інструменти, але це було б чудово. Ти ніколи не повіриш, як тут гарно, ma chérie, і як далеко ми від небезпеки. Ми в неймовірній безпеці, й у більшій не можемо бути.

Твій Papa

Грот

Літо. Марі-Лор сидить в альтанці за бібліотекою з мадам Манек і божевільним Убером Базеном. Крізь свою мідну маску, прожовуючи суп, Убер каже:

— Я хочу вам дещо показати.

Він веде їх, на думку дівчинки, по рю дю Боєр, хоча це може бути рю Венсан де Гурне чи рю дес От Саль. Вони доходять до міської стіни і звертають праворуч на вуличку, де Марі-Лор ще ніколи не бувала. Спускаються двома сходинками, проходять крізь завіску з висячого плюща, і мадам Манек питає:

— Убере, куди ви нас ведете?

Доріжка стає все вужча й вужча, аж доки їм доводиться йти в колосок, з обох боків закінчуються стіни, й тоді вони зупиняються. Марі-Лор відчуває, як, торкаючись їхніх плечей, угору піднімаються кам’яні брили. Здається, вони розчиняються в небі. Якщо батько додав цю вуличку до своєї моделі, вона її ще не