Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

Cunta stricte discussurus...»

Задвигтіли стіни — і нервове тремтіння охопило присутніх...

Recordare... Стишений діалог сопрано й тенора... Вступають вже знайомою темою віолончелі.

«Recordare, Jesu pie,

Quod sum causa tuae viae,

Ne meperdas ilia die...»

І розкриваються небеса, і Господь простягає до смертних свої долоні...

Епілог

Карлсбад, липень 1844 року

Доктор Майєр вийшов на просторий дерев’яний ґанок невеликої зґрабної садиби і, глибоко вдихнувши настояне курортне повітря, одразу ж закурив. Відставивши вбік свій ціпок, він обережно вмостився в широке плетене крісло. Стояти вже немолодому лікарю було важко. Майєр глибоко затягнувся тютюновим димом з гарної різьбленої люльки і неквапно його видихнув. На мить, зеленуваті сонячні пагорби перед ним, з яких вдалині стриміли мальовничі замкові руїни затягло синюватою пеленою. Щойно вона розвіялась, позаду доктора почулися чиїсь легкі кроки. Майєр озирнувся.

— А, це ви, Каролін... — промовив доктор. — Я чекав на вас.

Він спробував підвестись, але жінка м’яко стримала його, поклавши руку в світлій рукавичці йому на плече.

— Не вставайте.

Майєр вдячно всміхнувся і знову підніс до рота люльку.

— Як Франц? — запитала Каролін, перевівши погляд на дерев’яну стіну, за якою була найпросторіша кімната цього будинку.

— Щойно від нього, — відповів доктор випускаючи новий струмінь диму, — без суттєвих змін. Навіть боюся уявити, на що перетворився його бідолашний шлунок... Я дав йому знеболювальне. На жаль, це все, чим може зарадити медицина. Хвороба роз’їдає сердешного Моцарта зсередини... Однак, знаєте... За своє життя я чимало бачив хворих у подібному стані, але мало хто з них був таким спокійним. Умиротвореним, я б сказав. Франц просто лежить і дивиться у вікно. Кудись у ці просторі богемські небеса...

Доктор сам перевів погляд угору, де синіло чисте, без жодної хмаринки небо.

— Він чекає, — вимовила Каролін і на її вустах виникла гіркувата усмішка. В кутиках з роками з’явилися тонкі павутинки зморшок. Але вуста не потьмяніли — вони були такими ж яскравим.

— Чекає... на когось? — перепитав Майєр.

— Так, пане докторе. Ось-ось має прибути пані Кавалькабо... Я попросила чоловіка і свого дядька допомогти їй дістатися сюди.

— Що ж... Якщо від цього йому бодай трохи полегшає, то побільше би таких візитів, — сказав доктор. — До речі, Каролін, я розповідав вам, як уперше зустрівся з паном Моцартом? Це сталося багато років тому в Галіції. Ми обоє були залучені до поєдинку честі між тамтешнім шляхтичем і одним шибайголовою фехтмейстером, який попросив Франца бути його секундантом... Їй-богу, веселі були часи, веселі!.. До речі, фехтмейстер той, як я чув, загинув на дуелі десь у Баварії, а його вдова з дітьми мусила повертатися до батьківського дому. Так от, діло було восени. А клімат, знаєте, в тій Галіції...

Каролін більше не слухала співрозмовника. Вона мала свої спогади. Після їхньої нічної зустрічі у Відні вони ще часто бачились. Хоч уже за інших обставин. Каролін намагалася потрапляти на його концерти, а йому тепер була важлива її думка. Це тривало навіть тоді, коли дівчина вийшла заміж. Франц часто навідувався до неї, як загублений мандрівець. Чи радше розгублений...

І якщо Жозефіна була для нього бурхливим морем, сповненим штормів нездійснених прагнень, то вона — затишною гаванню, розрадою, втіхою.

Пані Кавалькабо прибула за годину, і Каролін несподівано для себе збагнула, що відчуває до колишньої суперниці лише якусь незрозумілу ніжність. Коли Жозефіна попросила відвести її до Франца, вона сама, взявши гостю за руку, провела до дверей. Перш ніж пані Кавалькабо зайшла досередини, Каролін мовчки обійняла її.

Франц і справді лежав навпроти вікна, непорушно дивлячись у небо. Обличчя його було страшенно схудлим, очі глибоко запали, а шкіра набула блідо-землистого кольору.

— Бідолашний мій... — щойно зайшовши, промовила Жозефіна.

Обличчя Моцарта ожило. Він глянув на неї і ледь помітно усміхнувся.

— Не плач, — сказав Франц, — дай мені руку... Ти така сама чарівна, як і раніше, моя люба.

Доклавши чималих зусиль, пані Кавалькабо врешті стримала сльози.

— Або біль, або слава... Так мені говорив Альтман, — продовжив Моцарт, — я вибрав перше. Можливо, все було б інакше, якби не розірвав угоду... Тепер вже пізно. Та й терпіти лишилося вже небагато. Зовсім трохи...

Він стиснув її руку й знову глянув у небо, що відкривалося за вікном.

— Подивись, Жозефіно... Як вільно там угорі... Як легко...

Богдан Коломійчук (нар. 1984 р.) — український письменник-белетрист, автор історико-авантюрних та детективних романів. Мешкає у Львові. Новий роман «Моцарт із Лемберга» оповідає про Франца Ксавера, сина геніального творця музики.

В основі оповіді — історична біографія Франца Ксавера Моцарта. Автор філігранно переплітає реальне та вигадане, з перших сторінок захоплює читача у вир переживань молодого композитора.

Примітки

1

«Theater an der Wien» — дослівно «Театр над Віднем». Музичний театр у Відні, збудований 1801 року над однойменною річкою, яку тепер заховано під землю.

2

Йдеться про австрійського композитора Франца Ксавера Зюсмайра (1766-1803) — учня Моцарта, який похований на тому самому цвинтарі, що і його вчитель.

3

«Турецький марш» — твір В. А. Моцарта.

4

Пекарня (нім.).

5

Цитата з «Гамлета» В. Шекспіра (пер. Ю. Андруховича).

6

Йдеться про битву під Ваграмом 5-6 липня 1809 року між військами Наполеона І та австрійською армією під командуванням ерцгерцога Карла. Карл, сподіваючись на підтримку 13-тисячного загону свого брата Йоана, занадто швидко віддав наказ до атаки. Йоан запізнився. Австрійці програли, і війська Наполеона невдовзі захопили Відень.

7

Йдеться про солдатів австрійської армії під командуванням ерцгерцога Карла.