Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

тринадцятирічні — були серед них найменшими. Проте старий самовладно керував усіма, водночас надихаючи й пригнічуючи їх. Воля в нього була сталева, дух — невтомний, однак кволе тіло часом давалося взнаки, й це викликало в пана Пенніфізера спалахи нестримного гніву. Спочатку, щоправда, це траплялося нечасто, й Кіті уважно слухала його пристрасні розповіді про велику боротьбу, в якій вони беруть участь.

Зазвичай, як наголошував пан Пенніфізер, протистояти чарівникам та їхній владі не може ніхто. Вони коять, що їм заманеться; кожен член товариства колись відчув це на власному досвіді. Вони керують усіма поважними інституціями: урядом, цивільними установами, підприємствами, пресою. Навіть вистави в театрах вони піддають цензурі, щоб не пропустити таємного вільнодумства. А поки чарівники тішаться вигодами життя, простолюд — переважна більшість людей! — забезпечує їм ці вигоди. Працює на заводах і фабриках, куховарить і подає їжу в ресторанах, служить у війську... тобто всюди, де йдеться про справжню роботу, її виконує саме простолюд. І чарівники його не чіпають — поки він виконує цю роботу тихо й покірно. Та щойно з’являться хоч якісь найменші ознаки обурення, чарівники жорстоко їх придушують. їхні шпигуни всюди; одне необачне слово — й тебе заарештують і запроторять до Тауера. Багато бунтарів зникли таким чином назавжди.

Влада чарівників не мала меж: вони володіли темними силами, які простолюд не міг навіть побачити, а тому ще дужче боявся їх. Однак товариству пана Пенніфізера — жменьці сміливців, зібраній докупи й підбурюваній його невичерпною ненавистю, — пощастило трохи більше. І пощастило багато в чому.

Усі друзі пана Пенніфізера певною мірою поділяли його стійкість до магії, проте якою була ця міра, сказати ніхто не міг. Завдяки минулому самого старого можна було стверджувати, що він здатен витримати досить потужну атаку. Більшість інших, як-от Кіті, досі зазнавали тільки не дуже серйозних нападів.

Дехто з них — Енн, Ева, Мартін і рябий Фред — мали інший талант. Вони з дитинства помічали дрібних демонів, що снували туди-сюди лондонськими вулицями. Деякі з цих тварюк літали, деякі походжали серед натовпу. Більше їх ніхто не помічав, і врешті з’ясувалося, що люди чи зовсім не бачать демонів, чи бачать тільки їхні прибрані подоби. Як розповідав Мартін (робітник заводу фарб, найпристрасніший борець після самого пана Пенніфізера), численні вуличні коти й голуби — це насправді не те, чим вони здаються. Ева — п’ятнадцятирічна кучерява школярка — пригадувала, як бачила обтиканого колючками, мов їжак, демона. Він зайшов до крамниці зеленяра й купив там в’язку часнику. А Евина мати, що була там разом з донькою, помітила тільки звичайну згорблену бабусю.

Ця здібність проникати крізь ілюзії була, зрозуміло, вельми корисною для пана Пенніфізера. Іншою здібністю, яку він високо цінував, володів Стенлі — задерикуватий хлопчисько, який (незважаючи на однаковий з Кіті вік) давно вже покинув школу й продавав на вулицях газети. Стенлі не бачив демонів, зате помічав слабке, непевне світло довкола будь-якої речі з магічною силою. Коли він був ще малий, ці магічні аури так йому подобалися, що він призвичаївся красти такі штучки в їхніх власників. На той час, коли його зустрів (у суді) пан Пенніфізер, Стенлі вже був досвідченим злодюжкою. Енн і Ґледіс також мали цю здібність, однак у них вона була слабша, ніж у Стенлі, який відчував ауру крізь одяг і навіть крізь тонкі дерев’яні перегородки. В результаті, хлопчина став однією з провідних постатей у товаристві пана Пенніфізера.

А тихий, спокійний Тімоті не так бачив, як чув магічну силу. За його власними словами, він сприймав її як шум у повітрі.

— Ніби дзвоник дзеленчить, — відповідав він, коли друзі вимагали в нього пояснень. — Чи такий звук, який буває, коли постукаєш об порожню склянку..

Зосередившись, Тімоті, якщо довкола не було гучних сторонніх звуків, міг визначити й джерело цього шуму — чи то демон, чи якийсь артефакт.

Як стверджував пан Пенніфізер, завдяки поєднанню всіх цих здібностей їхнє товариство утворювало не дуже міцну, але дієву силу, здатну успішно протистояти владі чарівників. Зрозуміло, що відкрито виступати вони не могли, зате діяти таємно, підриваючи ворожу міць, — скільки завгодно. Вони могли викрадати магічні речі, уникати прихованої небезпеки і — найголовніше — нападати на чарівників та їхніх посіпак.

Спочатку це все заворожувало Кіті. Вона бачила, як Стенлі під час тренування впевнено відрізнив магічний ніж з-поміж шістьох звичайних, кожен з яких було запаковано до окремої картонної коробки. Вона ходила назирцем за Тімоті, що блукав туди-сюди крамницею пана Пенніфізера, розшукуючи чарівне намисто, сховане в банці з пензлями.

Крадіжка магічних артефактів була основою стратегії їхнього товариства. Кіті раз по раз бачила, як її друзі приносять до крамниці пакуночки чи торбинки й передають їх Енн — найпершій помічниці пана Пенніфізера, — щоб та надійно заховала їх. Саме в цих пакуночках і торбинках й містилися крадені речі.

— Кіті, — сказав якось увечері пан Пенніфізер, — я тридцять років вивчаю наших огидних володарів і, здається, визначив їхню найбільшу ваду. Вони надміру жадібні до всього — грошей, влади, становища, чого завгодно, — й без упину за це чубляться. Та ніщо не збуджує в них дужчої пристрасті, ніж усілякі магічні цяцьки.

—Тобто чарівні персні та браслети?

— І не тільки коштовності, — обізвалася Енн. Вони з Евою, Кіті й паном Пенніфізером саме сиділи в коморі, біля стосу рулонів ватману. — Це може бути геть усе: посохи, вази, лампи, шматки дерева. Ота склянка з мулером, якою ми тоді пожбурили в тебе, — теж магічний артефакт. Правда, начальнику?

— Правда. Тому ми й викрали її. Тому ми й крадемо — за першої-ліпшої змоги — подібні речі.

— Ця склянка, здається, була з Челсі, — провадила Енн. — З того будинку, до якого Ева й Стенлі пролізли стічною рурою, поки в господарів тривала вечірка.

Кіті аж роззявила рота з подиву:

— Але ж це страшенно небезпечно! Будинки чарівників захищено... всілякими закляттями!

Пан Пенніфізер кивнув:

—Так, захищено. Але сила цих заклять залежить від сили самих чарівників. У того чарівника з Челсі були самі лише магічні мотузки, напнуті посеред кімнати. Природно, що Стенлі легко переступив через них... Ми тоді роздобули чимало цінних речей.

—А навіщо вони вам? — запитала Кіті. — Звичайно, крім того, щоб жбурляти їх у мене...

Пан Пенніфізер усміхнувся:

— Артефакти — головне джерело сили будь-якого чарівника. Дрібні урядовці — як-от, скажімо, той власник склянки з мулером, помічник міністра сільського господарства, —