Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

Я встаю з-за столу, танцюю й приспівую:

Ой випила, похилила, Сама себе похвалила. Що я панського роду, П’ю горілочку, як воду.

Ху… – Сідаю. Я стомився. Задумався: «п’ю горілку, як воду».

Це сказано давно, давно. Я уявив собі минулу, далеку Україну і прийшов до висновку, що мій далекий край наскрізь пройнятий горілкою. Я уявив собі моїх довговусих прапрадідів з оселедцями на головах, в рясних синіх штанах, підперезаних червоними, широкими поясами. Я уявив собі моїх прапрадідів у вишитих сорочках, з червоними жупанами наопашки і з довгими люльками в зубах. Ось вони сидять за столом, повідкидали на бік свої шаблюки, ноги в чоботях, повиставляли вперед свої широкі могутні груди й голосно співають узявшись у боки:

Гей, нумо хлопці, Славні молодці, Чого смутні не веселі? Хіба в шинкарки мало горілки, Пива і меду не стало? Гей наливаймо повнії чари, Щоб через вінця лилося. Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!

Замовкають. Один козак підіймає вгору кухля з горілкою, радий махає головою до друзів і крізь довгі вуса співає:

Пийте люди горілочку, Як ви, гуси, воду, Тяжко, важко на чужині Без рідного роду.

І мені вже сумно. І мені вже боляче. Я цокаюсь із товаришами і співаємо пісню про колишню голоту. І я вже плачу. Падаю лицем на стіл, так що брязнули чарки. Одна чиясь недопита чарка розлилась мені на руку. Горілка разом з цибулею тхне мені аж коло носа. Я плачу. Гірко мені, боляче. І чогось згадалося мені із десь прочитаного: «ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева». Звичайно, це до мене не стосується. Це тільки асоціяція думки з плачем, я не дужий. Не козак з мене. Не запорожець.

О, моя бідна голото. Вона гуртувалася біля корчми і пропивала останні копійки, зароблені в багачів… «Ой зібралася бідна голота, до корчми гулять». І пила бідна голота і «гуляла».

Мені хтось пом’яв чуба, і я підвів голову.

– Чого?

Цебто чого плачу.

– Пісня, – кажу, – трагічне минуле. Ціла картина із минулої України.

– А гей! – гукнув редактор. – В минулому хіба було тільки трагічне? Ось на. – Він почав гасати по хаті й приспівувати:

Од села до села — Танці та музика. Курку й сраку продала — Маю черевика.

Потім він крутнувся так, що зачепив стола, звалив його, сам упав і все зі столу брязнуло додолу.

– Струнко-о-о-о!

У дверях з’являється постать журналіста. Він кинув свого кашкета десь аж у куток і свою п’ятірню з довгими, вичищеними нігтями засадив у свого чуба соняшного кольору. Зачесав його назад. Поставив на стіл пляшку й сів до столу. Репортер підходить до нього, бере його руку в обидві свої, тормосить і приказує:

– Дуже вдячний, дуже вдячний вам, товаришу чоботаре, що ви не відмовили мені пошити панталони. А того, що прийшов без жони, ми не думаємо вам простити…

Всі зареготали, а редактор затягнув: