Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

Найцікавішою рисою московської жорстокості є її диявольська вигадливість, її, я сказав би, естетична вишуканість...

Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється інколи, як вибух хворої або зіпсованої душі. Це винятки, що можуть цікавити психіатра, тут говорю про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість».

А далі, говорячи про московський народ, про московського селянина Максим Горький пише:

«Він створив багато сумних пісень та суворих, диких і кривавих легенд, вигадав тисячі приказок, у яких висловив свій твердий життєвий досвід... Він не має пошани перед правдою: «Правдою не будеш ситий». Він має силу-силенну подібних приказок і робить з них ужиток при кожній нагоді».

Доповненням до цих слів пролетарського письменника можуть бути висновки князя Євгена Миколайовича Трубецького (1869-1920), який у своїй посмертній розвідці «Иное царство и его искатели в русской народной сказке» писав: «У народній словесності є недвозначне співчуття до лінюха та злодія. Мрія про багатство, яке само падає в пельку людині, творить основну тему казки «про хитру науку».

Бідній старусі захотілося віддати сина до такої науки, щоб молена було «нічого не робити, досхочу пити, солодко їсти, чисто ходити».

Як не намагались люди запевнити старуху, що такої науки ніде не знайти, — вона все своє майно продала й сказала синові: «Готуйся в дорогу! Ходімо по світу шукати легкого хліба».

Князь Є. М. Трубецький підкреслює, що ціла зграя грабіжників чужої власності, обманців та пройдисвітів розкривається перед нами в осяянні явного співчуття, а часом і прославлення. Другою улюбленою темою московських народних казок є розгул, стихійна і нестримна шалена гульня, ненаситна та руйнуюча» (Валентин Спиранський: «Святая непоследовательность», «Русская Мысль», Париж, 2 февраля 1956, с.855).

Статті Салтикова радо містили на своїх сторінках редакції німецького католицького місячника «Гохлянд» та польського «Пшегльонд Повшехни». У своїй збірці нарисів «Две России» Салтиков писав:

«Не спротив, неробство — ось наша дійсна природна, споконвічна релігія. Ця релігія не є християнська, бо християнство — це не байдужість і неробство, а навпаки — чинна любов, християнство прямує до вічного життя, наша ж споконвічна релігія прямує до вічної смерти, себто до того ж хаосу, в якім народилася. Назвати цю первісну релігію поганством — це незаслужено образити поганство. Бо і в старім поганстві були позитивні й творчі вартості, про які й не снила наша релігія й справді вона далеко гірша за поганство. По суті вона є ніщо інше, як нігілізм, бо хаос є «нігіль» — ніщо. Пасивність, нерухомість, тупа байдужість, цілком відмінне від християнського терпіння, брак бажань, любови не лише до чогось далекого, високого, святого, а й навіть до близького, свого, до самого себе, взагалі брак всякої любови, до будь чого, — ось наші дійсні, найглибші, часом скриті почуття. Та й чи може бути інакше? Бо ж не маємо на що чекати, не маємо чого сподіватися: всі наші почуття йдуть з того ж хаосу. Нахил до первісного, до плоского, до нескладного — ось наші природні смаки. Страх висоти, страх поглиблень. Боїмось всього многогранного, складного, нахил до спрощення, нахил до всього рудиментарного, механічного, відірваного, не любов до органічного, до суцільного, не любов до силогізму, якийсь страх і безпорадність перед ним, як це зауважив ще Чаадаев і вражаючий брак цікавости, той брак цікавости й лінивство думки, які так бентежили Пушкіна і як вислід всього попереднього — брак любови до культури, бо ж по-перше, культура є складна, а ми любимо просте, а по-друге, культура є любов життя, а ми діти хаосу, себто смерти, любити його (життя) не можемо.

Культура складна і культура — це лад, а ми діти хаосу, що е безладом. Культура — це ієрархія вартосте і нерівність, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної ієрархії. Культура — це світ, а наші звиклі до темного хаосу очі не зносять світла. Культура — це творчість, а ми хаос, здібні лише руйнувати. Культура — це краса, а вона нас ображає, як кожна нерівність. Краса є дійсне світло життя, а вона нам здається грішною і ми навіть боїмося і ненавидимо її. Навіщо нам краса? Що може вона промовити до нашого розуму та серця? А вже ж ми звикли оглядати не життя, що є красою, а смерть, що є гидкою. Зрештою, культура — це істина. А ми не хочемо, ми боїмося височин, наша думка не йде далі низьких невиразних, хаотичних півістин. Культура, крім того, завжди є талант і дар Божий, а ми нелюбимо Бога і не стерпимо таланту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься над плоскою, тупою й мертвою пересічністю, мірнотою. Та й взагалі ми не можемо любити (не годні). Ми вміємо лише ненавидіти. Як же ми можемо зрозуміти та засвоїти культуру, що сама є любов’ю?

Ми не розуміємо ладу ані в сфері ідей, ані в сфері соціальній. Ми ненавидимо будь-яку форму тому, що хаос є безформним. Будь-яка форма — це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя. Ми не знаємо міри ніде, і будь-яка міра нам здається примусом, будь-який порядок насильством, будь-яка влада — сваволею. Насправді ми не розуміємо ані влади, ані свободи, тому й душа душі нашої є сваволя. У нас і на верхах культури залишається щось первісно-варварське. І ми щирі, коли кажемо, що не хочемо влади навіть для себе. Ми не лише звикли до анархії, а й любимо її взаправду. Ми є природні анархісти. Анархізм є наша споконвічна, справжня релігія і наша справжня філософія і ми ненавидимо будь-яку владу, будь-яку нерівність. А істотно ми ставимося з презирством до самої праці, до слави й до геройства. Чи не сказав Достоєвський, що найспокусливіше для нас право — це є право на безчестя?» (А. Салтиков: «Две России», Мюнхен, 1922).

Слід згадати й про пророчі й глибокі та гіркі спостереження відомого московського критика Костянтина Лєонтєва, який власне прийшов до тих самих висновків, що й Кюстін.

Лєонтєв пише:

«Своєрідний наш руський психічний лад, між іншим, і тим, що до цього часу, здається, в історії не було ще народу менш творчого, ніж ми... Всі ці огидні особисті наші хиби викликають потребу деспотизму. Як плем’я, як мораль, ми значно нижче європейців.»

«Так, любий мій, — пише він до Александрова, — не бачу яв руських людях тієї якоїсь особливої та нечуваної моралі «любови», з якою носився Ваш підпільний пророк Достоєвський, а за ним носяться й інші і на культурне значення якої