Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

* * *

Коли я вирішив повести людей Золотим Шляхом, то пообіцяв їм урок, який вони затямлять до самих кісток. Я знаю глибинну схему, яку люди заперечують на словах, навіть якщо подумки її поділяють. Кажуть, що прагнуть безпеки й спокою — стану, який називають миром, та, незважаючи на сказане, сіють зерна заворушень і насилля. А знайшовши спокійну безпеку, корчаться в ній. «Як це нудно», — вирішують вони. Гляньте на них зараз. Гляньте, що вони роблять у ту мить, коли я записую ці слова. Ха! Я даю їм тривалі еони вимушеного спокою, що тягнеться, хоч і з зусиллями, попри всі їхні старання втекти в хаос. Повірте мені, що пам’ять про мир Лето зостанеться з ними назавжди. Пізніше вони шукатимуть спокійної безпеки лише з найвищою обережністю і після серйозної підготовки.

Викрадені журнали

На світанку всупереч власній волі Дункан опинився поруч із Сіоною в Імперському орнітоптері, що мав перенести їх до «безпечного місця». Мчав на схід до золотої дуги сонячного світла, яка здіймалася над пейзажем — зеленими плантаціями, розрізаними на прямокутники.

’Топтер був чималим, достатньо великим, щоб помістити маленький загін Рибомовок і двох їхніх гостей. Вела машину капітанка загону, мускулиста жінка з обличчям, що, на думку Айдаго, ніколи не знало усмішки. Вона представилася як Інмейр. Сиділа на кріслі пілота перед Айдаго, обабіч неї розмістилися дві м’язисті вартівниці-Рибомовки. П’ять інших вартівниць сиділи позаду Айдаго та Сіони.

— Бог звелів мені забрати тебе з міста, — сказала Інмейр, підійшовши до його командного поста під центральною площею. — Задля твоєї безпеки. Завтра вранці ми повернемося на Сіайнок.

Айдаго, змучений тривожною ніччю, зрозумів, що марно сперечатися з наказами «самого Бога». Інмейр, судячи з її вигляду, було цілком під силу заволокти його куди слід, схопивши лиш одною дебелою рукою. Вивела його з командного поста в холодну ніч — на небесному покривалі зблискували зорі, наче гострі уламки розбитих діамантів. Лише коли вони дісталися ’топтера та коли Дункан розпізнав Сіону, він почав обдумувати мету цієї поїздки.

Уночі Айдаго усвідомив, що не все насильство в Онні було справою рук організованих бунтівників. Коли він запитав про Сіону, Монео вислав звістку, що «моя донька безпечно усунута від цього всього», додавши при кінці: «Віддаю її під вашу опіку».

У ’топтері Сіона не відповідала на питання Айдаго. Навіть зараз сиділа поруч у похмурому мовчанні. Нагадувала Дунканові його самого в ті перші гіркі дні, коли він присягнувся мститися Харконненам. Він міркував про її гіркоту. Що нею керує?

Не розуміючи чому, Айдаго виявив, що порівнює Сіону з Хві Норі. Нелегко було зустрітися з Хві, але йому це вдалося попри наполегливі вимоги Рибомовок, щоб він зайнявся обов’язками деінде.

Лагідна — це слово найкраще описувало Хві. Серцевиною її натури, характером дій була незмінна лагідність, що, на свій лад, таїла в собі величезну силу. Він вважав це напрочуд привабливим.

«Мушу побачити її знову».

Однак поки йому доводилося змагатися з похмурим мовчанням Сіони, що сиділа поруч. Що ж… на мовчання можна відповісти мовчанням.

Айдаго зиркнув на пейзаж, над яким вони пролітали. Тут і там виднілися скупчення вогників сіл, що згасали, коли здіймалося сонце. Пустеля Сар’єр лежала далеко позаду, а ця земля, здається, ніколи не була випаленою.

«Деякі речі не дуже змінюються, — подумав він. — Їх лише забирають з одного місця і переносять на інше».

Цей пейзаж нагадав йому буйні сади Каладана, і він міркував, що сталося з зеленою планетою, де Атріди жили стільки поколінь, перш ніж прибути на Дюну. Розпізнавав вузькі дороги й торгові гостинці, якими час від часу проїжджали вози, що їх тягли шестиногі тварини. Як він здогадувався, то були торси. Монео казав, що торси, пристосовані до потреб подібних ландшафтів, є головними робочими тваринами не лише тут, а й у всій Імперії.

«Популяцію, що пересувається пішки, легше контролювати».

Слова Монео звучали в пам’яті Айдаго, коли він дивився вниз. Перед ’топтером з’являлися пасовиська, полого котилися зелені узгір’я, порізані чорними кам’яними стінами на неправильні ділянки. Айдаго розпізнав овець та кілька різновидів великої худоби. ’Топтер пролетів над вузькою долиною, досі зануреною в морок, де ледь виднівся в глибині струмок. Окремі вогники та блакитна цівка диму свідчили, що долина заселена людьми.

Сіона раптом стрепенулася і поплескала по плечі льотчицю, показавши попереду праворуч.

— Це не Ґойґоа там?

— Так, — відповіла Інмейр, не обертаючись, її голос був придушеним і схвильованим через якісь почуття, нерозпізнані Айдаго.

— Хіба це небезпечне місце?

— Безпечне.

Сіона глянула на Айдаго.

— Накажи їй забрати нас до Ґойґоа.

Айдаго, сам не знаючи чому, скорився і сказав:

— Забери нас туди.

Тут Інмейр обернулася, а на її обличчі, яке Дункан уночі вважав квадратним блоком без тіні емоцій, з’явилися виразні докази якогось глибокого почуття. Губи похмуро стислися. Куточок правого ока нервово засіпався.

— Не Ґойґоа, Командире, — сказала Інмейр. — Є кращі…

— Бог-Імператор наказав тобі забрати нас до якогось визначеного місця? — запитала Сіона.

Інмейр гнівною міною відреагувала на це втручання, проте дивилася не на Сіону.

— Ні, але Він…

— То відвези нас до Ґойґоа, — промовив Айдаго.

Інмейр різко перевела увагу на керування ’топтером. Айдаго кинуло на Сіону, коли машина круто перехилилася і полетіла до круглої улоговини, притуленої між зеленими узгір’ями.

Айдаго зазирнув Інмейр через плече, щоб роздивитися місце призначення. У самісінькому центрі улоговини лежало село, збудоване з тих самих чорних каменів, що й стіни довкола нього. На частині схилів над селищем Айдаго бачив сади, тераси городів, що здіймалися сходами до малої сідловини, над якою у перших висхідних струменях ранкового повітря ширяли яструби.

Глянувши на Сіону, Айдаго спитав:

— Що таке Ґойґоа?

— Побачиш.

Інмейр плавним ковзанням опустила ’топтер, і вони м’яко приземлилися на рівному, зарослому травою полі при краю селища. Одна з Рибомовок відкрила двері з боку села. У ніздрі Айдаго відразу ж ударила густа суміш ароматів скошеної трави, посліду тварин, їдкого диму кухонних вогнищ. Він вислизнув з ’топтера й глянув на сільську вулицю. З’явилися люди, які вийшли з будинків подивитися на гостей. Айдаго побачив, як літня жінка в довгій зеленій одежі схилилася і щось прошепотіла дитині. Та відразу ж обернулася і побігла вулицею геть.

— Тобі подобається це місце? — спитала Сіона, зістрибнувши біля нього.

— Вигляд має приємний.

Коли льотчиця та інші