Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

Мені як найбільш везучому разом з іще трьома щасливчиками випала честь швартувати всі машини нашої роти. Це була довга, складна і дуже втомлива робота. Коли я закінчив, у мене просто не було сил навіть на емоції. Я просто ліг на землю за п’ять метрів від рейок і закрив очі. Але не тут-то було! Замполіт батальйону, який проходив повз, — низький, товстий, з гарненьким обличчям, вирішив мене вилаяти. Мовляв, чого це я так довго, сука, швартував машини, а заодно (ні в тин, ні в ворота) пригадав мій зальот із ножем у наряді дворічної давнини.

Чесно кажучи, я був такий втомлений, що мені було глибоко наплювати на все, що він говорить. Він полаявся і повів свою жирну тушу у бік вагону, в який півгодини тому дозволили завантажитись особовому складу. Точно, вагон! Я взяв свою сумку і з великим запізненням пішов шукати собі місце у плацкарті. Людські якості особового складу мого взводу сильно відрізнялися від колег, з якими я служив два роки тому, через це, навіть не сильно здивувавшись, я виявив, що мені вже зайняли місце. Пробурчавши щось, що можна було б сприйняти як вираження подяки, я кинув свої кістки на полицю.

Їхали цілу добу, тому що потяг часто й подовгу зупинявся. Але ми тому були тільки раді. Нам тепло, під час зупинок ми бігали в магазин за їжею, а в туалеті у крані є вода. Просто казка.

Близько шостої вечора ми приїхали в Миколаївську область і одразу приступили до розвантаження техніки. Коли всі були готові, колона вирушила в бік полігону «Широкий лан», у народі «Ширлан» або «Шріланка». Ближче до півночі ми були на місці. Місцеве командування показало нам, де залишити машини і розмістити намети. Усіма приготуваннями ми займалися близько трьох годин. Коли більш-менш сформувався наш табір, нам дозволили лягти спати. Ось тільки спати було ні на чому. Ми занесли в намет кілька десятків ватних матраців, кинули кілька з них на промерзлу землю, впали на них одягненими ближче один до одного, щоб було тепліше, і матрацами ж укрились. Так, у теплому колі друзів, ми проспали близько трьох годин… о шостій годині ранку підйом.

Настрій у всіх був чудовий. Ось тільки на будь-яке звернення хотілося посилати куди подалі: «Незлим тихим словом» усіх і вся. На сніданок їжа гірша, ніж у «Десні». Перловка з розведеною у воді консервою «кілька в томаті». Після сніданку нас всіх відправили займатися машинами. Прийшовши до місця, де була розміщена вся техніка, я побачив величезну кількість танків, БМП, САУ, порівняно з якими наші БМД здавалися іграшковими машинками. Ніколи раніше не бачив стільки бойових машин в одному місці. Не знаю, хто там що робив, але я, коли заліз у машину, відразу вирубився і проспав до обіду. Тільки завбачливо зняв захисні листи з двигуна і повісив на бортик брудне дрантя: що, не бачите, — я працюю! Прокинувся від того, що болів живіт і нудило. Я знав, що зі мною. Мій організм вже не вперше стикається з армійської польовою кухнею, зокрема з цією кількою. Виліз із машини, з демонстративним гуркотом кинув великий гайковий ключ на 32 на машину і пішов до дороги, за якою починався степ. Проблювався, вмився водою з фляги, мені полегшало, подумав «чому б і ні» і пішов на обід. Десантник я чи ні? Де там моя сира жаба?..

Але їжа — це сущі дрібниці. У таборі не було питної води. Пити можна було тільки те, що наливали у стакан під час прийому їжі. Звичайно ж, цього було мало, і ми пили ту воду, яка призначалася для миття посуду. Поняття не маю, що це була за вода… сподіваюся, що просто з-під крана, а не набиралась у якійсь найближчій річці. Нею ми вмивались і чистили зуби.

Про жоден душ взагалі не йшлося. Наприкінці дня нам привезли кілька снопів сіна, щоб кинути їх під матраци. У такі моменти краще забути, що на вулиці двадцять перше століття, а у мене в кишені телефон, який у тисячі разів потужніший комп’ютера, що висадив людину на Місяць. Краще взагалі звільнити голову від думок — що може бути краще. Добре, що не лежимо просто на голій землі, покритій інієм. Зате завжди є місце диву.

1 воно сталось — на третій день нам привезли буржуйки. Тепер у наметі було тепло. Життя заграло новими фарбами. Та й взагалі, на що скаржитись? Я навіть примудрився ночами заряджати телефон у зв’язківців, непомітно підключаючись до їх генератора, який роздавав електрику в намети офіцерів.

За перші дні, що ми пробули на полігоні, там встиг загинути один солдат з якоїсь частини і ще один втекти кудись. Втекти? Серйозно? Напевно, поки цей слух дійшов до мене, він уже кілька разів змінився. Тому що мені важко уявити дурня, який вирішить втекти з цього табору, враховуючи, що на вулиці мороз, а до найближчого населеного пункту хрін знає, скільки десятків кілометрів. А ось про загиблого, на жаль, була правда.

Мета нашого прибуття в «Широкий лан» полягала в тому, щоб зіграти невеликі навчання і показати вищому командуванню, що бригада готова… до чогось.

Ну, ми зіграли. Політали гелікоптери, позапускали феєрверки, БМД і піхота постріляла, все, як написано у Статуті. Один і той же сценарій я програвав уже третій рік, а в нашій армії цією клоунадою займаються ще з радянських часів. Той факт, що в сучасних реаліях це все не працює, нікого не цікавив.

Ми всі здали «залік», і нашою нагородою був від’їзд із цього Богом забутого місця, де нічого немає, крім вітру, що гуляє степом, морозу і купи командування.

На шостий день ми вишикувались у колону разом із бійцями 79-ї бригади та вирушили на станцію завантаження. Цього разу мені пощастило, і зашвартувавши лише свою машину, я відправився у вагон. У туалеті вагона за допомогою кружки я повністю помився і виправ свої речі, після чого зі спокійною совістю заліз на полицю і заснув.

Куди нас везуть, ми, як завжди, і гадки не мали. Власне, нам було байдуже. Головне, що в поїзді було тепло і була вода. Їхали ми близько двох діб. Часто зупинялись і стояли по кільканадцять годин. Із чуток, які ходили потягом, це відбувалось тому, що ми були не в пріоритеті в «Укрзалізниці», і нас пропускали в останню чергу. Сухпайки, видані в перший день, були одразу з’їдені, й на другий