Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

Він уважно оглянув цю давню кособоку споруду.

— Вона хоч не обвалиться мені на голову? Хоча, яка різниця.

— Ні, не хвилюйся.

— Ти знаєш, я зовсім не впевнений, що мені треба це робити, — заявив він раптом, дивлячись убік.

— Тобто?

Мереж, що стояв трохи далі, сторожко глянув на нас.

— Це ж усе для нього, щоб він дістав цю орхідею, щоб він став іще могутнішим.

Мені стало ніяково.

— Якщо ми знайдемо орхідею, то в тебе ще буде час подумати, як нею розпорядитися, — стала поспіхом запевняти я.

— Це все самообман.

— Ну чому ж? — скрикнула я.

— Ми просто виконуємо його волю.

— Це не так.

— А як? — він нарешті поглянув на мене і посміхнувся. — Він каже — ми робимо. Все.

— Але в тебе нема іншого виходу.

— А мені й не треба нікуди виходити, мені вже нема чого втрачати.

— Облиш. Що за дурниці! Ми вже стільки пройшли, а ти не можеш зробити кілька кроків до арки!

Він мовчки опустив очі.

Я пробігла під аркою і повернулася назад.

— Бачиш! Це ж так легко!

Шукач осміхнувся.

— Згодом ти переконаєшся, що це все йому тільки на користь.

Коли ти вже миша, то кішкою не станеш.

— Бурецвіте… ти мене вбиваєш… Тільки не зараз!

Шукач зиркнув на Мережа. Той весь цей час не зводив з Бурецвіта напруженого й сердитого погляду.

— Чвалай під арку, — буркнув мій учень.

— Гаразд. Я роблю це для тебе, — сказав мені Бурецвіт.

— Для мене? Чого це саме для мене?

Він попрямував до арки.

— Тебе ж обіцяв він проклясти.

— Е… ти казав, що до цього не дійде!

Шукач зупинився під самими воротами й озирнувся.

— Не дійде.

Він ступив під арку, зробив кілька кроків і завмер, засунувши руки в кишені.

— Бурецвіте! — гукнула я.

— Що?

— Ну, вже можна їхати?

Він повернувся і знову пройшов під аркою.

— Тобі краще знати. Вже можна їхати?

— Так, їдьмо звідси, — мотнула я головою.

3

Вона мала два метри зросту і писклявий дитячий голосок. Пишне волосся кольору відблиску сонця на золоті. Видовжене обличчя з великими, завжди широко розплющеними очима. Вранці сірими, вдень блакитними, ввечері зеленими, а вночі карими. Ладаяра, спеціаліст зі зняття проклять. Найкраща чаклунка позаминулого року з професіоналів.

Вона мешкала в розкішному палаці посеред міста, і все населення міста обслуговувало цей палац і його мешканців.

Всі мешканці Місячного були її шанувальниками. Вони вивішували та розклеювали її зображення скрізь. Через палку любов до чаклунки вони називали своїх домашніх тварин її іменем. Тому всіх свійських тварин і пташок жіночої статі, від миші до кози, у Місячному звали Ладаяра.

Вона прийняла нас у затишному кабінеті розміром із дитяче футбольне поле.

Ладаяра — то було дивне видовище. Її шевелюра блищала так, що важко було збагнути, чи то волосся, чи то золоте сяйво довкола її голови. Я поставила перед нею на підлогу кошик із Дивником. Ми домовилися з ним, що він буде милий і нещасний.

Ладаяра вислухала нас із лагідною усмішкою і запевнила, що допоможе і нічого з нас, звичайно ж, не візьме.

— І я запрошую вас на мій день народження.

День народження у чаклунки був сімнадцятого. Святкували його щомісяця.

— Приходьте. Можете подарувати мені якусь дрібницю.

— Навіть не знаю, — хитнув головою веселий Бурецвіт, — що вам подарувати. Адже у вас усе є.

Ладаяра розчулено усміхнулася, підійшла до нього і опустила йому руку на плече.

— У мене все є, бо мені все дарують. Ви теж можете долучитися до доброї справи. Подарувати щось маленьке.

Вона глянула у стелю.

— Поясок із золота. Наприклад.

Усмішка сповзла із Бурецвітового обличчя.

— Е… Ви знаєте, ми, певно, не зможемо бути на святі, — з кислою міною повідомив Мереж. — У мене якраз помер дядечко. На похорон треба їхати. І взагалі, не до святкувань.

— Дядечко помер? — Ладаяра кинулася до нього, луснувши себе долонею по грудній клітці.

— Так. Тільки що есемеска прийшла.

— Бідненький, — вона з притиском погладила мого учня по голові. — Ну, тоді я не розчаклую вашого приятеля.

— Поясок… буде, — вичавив шукач. — Тільки зробіть це.

— А нащо? — обурився Мереж. — Лірино, давай його продамо комусь як є. Самі заробимо.

— Ви, звісно, можете стати моїми шанувальниками, — розтягаючи слова, промовила чаклунка.

— Вибачте?

— Співатимете мені серенади під вікнами і цілуватимете підлогу, якою я пройшлася. Місяць, може, два.

Ми перезирнулися.

— Ні, вибачте, у нас обмаль часу. Ми краще поясок вам подаруємо, — сказав шукач.

Вона обвела нас лукавим поглядом і кокетливо спитала:

— Обіцяєте?

— Так, звісно.

— Дивіться. Знаєте, хто порушить дану чаклунці обіцянку, сконає у страшних муках.

Я зітхнула.

— Ходіть за мною.