Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

воно довге, як кишка. Встяж будинку газони, а на краю ростуть молоді верби. Через усе подвір’я заасфальтована доріжка. Вона впирається у муровану стіну, під якою стирчать чотири цементні стовпи. На них сушать білизну. По той бік доріжки є п’ятак-майданчик, за ним яблуня, а за яблунею — дитячий куток.

Наше подвір’я глухе. І заїзд на нього з глухої вулиці.

Ще ніде нікого з дітей. Хмари трохи піднялися. На гіллі голих верб краплі дощу. Сонце засвітило їх, і ті краплі висять світлячками-ліхтариками. Калюжа стоїть на всій доріжці. Вона аж палає. Над нею стрибають горобці. Дзьоб водицю, голівку вгору і хоробро:

— Жив-жив!..

— А чому сонце впало і не топиться?

— Воно купається.

— І горить?

— Аж міниться.

— Чого ж його вода не заллє?

Я не встигаю відповісти, чому навіть у калюжі не гасне сонце, — трубить машина:

— Ту-ту-у!!! — як на пожежу.

Відриваю малу від калюжі, схоплюю на оберемок, ледве встигаємо втекти.

Чорна машина, ніби обсмалена на головешку, кричить чорним блиском. З-під чорних коліс з білими ободами на обидва боки розляглася калюжа. Чорна машина розбила сонце, сама в’їхала на його місце і спинилася. А сонце не злякалося її, взяло та й стало перед нею.

Двері хляп. І немолодий, сухий, як жердка, прудкий чоловічок чалапнув прямо у воду. Черевиками. Шофер. Очі не дивляться, вилупилися. Піджачина розстебнулася. Поліз наперед машини, чвирк і бульк, дотягнувся до інших дверей, потягнув їх. Двері не скрипнули, а його зігнуло. Він простяг руку і підставив своє худе й немічне плече.

З переднього сидіння в сірому, як попіл, костюмі повільно, спроквола підводився молодий і поважний товариш. Щоб глянути вбік, він мусив з силою повертати голову на товстій і червоній шиї. Він удостоїв мельком своїм ситим поглядом калюжу і швиденько закотив свої малі очі під лоба. Подув своїми товстенькими губами на свій попелястий піджак, погладив своє гладеньке лице, поклав руку на плече шофера і показав свою голову. Вона була з лисинкою і світилася олією. Скидалося на те, що він сам собі повискубував чуба, але його голова була подібна на чиюсь і пасувала до круглого животика. Шофер стояв у калюжі. Він простяг свою руку. І коли той, що з лисинкою, вхопився за неї, шофер усміхнувся. Його «хі-хі» топилося в калюжі, коли переносив свого хазяїна на сухе. А той був поважний і мовчазний.

— Заїжджають, не можуть пішки! — над подвір’ям, з балкона.

— А ви не указ! — строго сказав молодий із лисинкою. Він став обходити воду, вибираючи сухе. Його обличчя запашіло. Висмикнувся галстук.

— Бабай… — сказала Воксанка.

На горбочку, зачувши: «Заїжджають»… «Не указ!», виріс масивний комендант. Він скинув капелюха і замахав:

— Владимир Алексеевич!.. Здравня… — кланявся, перегинаючись через всю калюжу.

Володимир Олексійович навіть не глянув на коменданта. Він гукнув шоферові з парадного, щоб той привіз зі школи його Віту.

Комендант перестав кланятися і вимахувати капелюхом, хвилинку постояв простоволосий, та ось насадив капелюха, пригнув криси і почав пильно дивитися на чотири ряди балконів, вгадуючи, з якого саме кинуто оте зухвальство, що розсердило Володимира Олексійовича, який через це не захотів привітатися. Комендант був грізний, стояв, як вкопана паля, на якій мали когось страчувати.

Шофер вибрів з калюжі, скаредний, як біда. Стікало з його пом’ятих штанів, цідилося з його черевиків. І на сухому він — як на мокрому.

Комендант відірвав свої злі очі від балконів і, взявшись у боки, таким манером підійшов до шофера.

— Приїхали на обід? Раненько…

— На обід, а там у Москву, — відповів шофер з гідністю.

— У Москву? А я і не знав…

Шофер викручував свої штанини.

— Літаком чи поїздом? — допоминався комендант.

Шофер не підіймав голови.

— Змок, та жінка дома висушить. А тебе Вітонька чекає…

— Сам знаю, — відбрив шофер коменданта.

Чорна машина привезла на наше подвір’я чорне.

Далі взялися за руки і попростували на стадіон. Воксанка не вихопилася, щоб стрибнути на пеньок. А він білів, умитий дощем, сам просився, щоб на ньому потанцювати:

…виглянь, рудий рижик!

Не привабила колонка. Воксанка не підбігла до неї, не налягла на лискучу ручку, щоб уточити води.

Довкола асфальт, а в нашому завулку бруківка. Каміння кострубате і гостре. Ростуть обіч бруківки старі осокори. Вони брати трепетів[18]. Їхнє крихке, гладеньке на лице і волохате зі споду листя безугавно крутиться на довгих хвостиках, лопоче, відбивається од вітру. Ті осокори розвішують пишні сережкц, коли ж одцвітають, засипають білим пухом все довкола. Пух висить на телеграфних дротах, летить у вікна, залазить у носи, в очі. Від нього обтрушуються, як од снігу.

За осокорами, під халупкою, сидить баба — зима. Вона сидить на скособоченій лаві, втримує ту лаву своїми ногами, щоб не перекинутися. Спирається обіруч на ціпок. Баба в темній хустині, з якої стирчить синьою, давно звареною бараболею її ніс. На бабі лахман-лейбик і довга шкарубка спідниця. Взута вона у великі чоботи-копаниці, що самі так і їдуть кудись з-під неї.

А коло бабиних ніг на траві розлігся жовтий песик, уклав свою морду в м’які лапи: вартує. Він ніякої породи, дворняга, але не волоцюга.

— Собака! — каже Воксанка і тицяє пальцем.

Спогодилося, і баба з песиком на сонці. І дивиться баба на Воксанку, і дивиться на неї песик. Баба ласкаво, песик насторожено.

— А йди, йди, пограйся, — шелепає баба губами.

Воксанка покотилася клубком, стала перед бабою і песиком.

— Він не кусається? Ні?

Песик вишкірив чорні ікла, підняв вуха. Баба глипнула на нього, і він