Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

студентських конспектах та записниках того часу взагалі не трапляються. Чомусь він уникав уживати навіть слово «соціалізм», хоча соціалістичними ідеями захоплювався ще в гімназії. Та й тут, у Гейдельберзі, в його зошитах конспекти праць Шарля Фур'є, Роберта Оуена й Сен-Сімона посідали більше місця, ніж Гегеля й Канта. При цьому дві ідеї Сен-Сімона він виділив осібно: справедливе те суспільство, в якому кожен працює за здібностями, одержуючи за працею, і справедлива та держава, яка із знаряддя управління людьми перетворюється на знаряддя організації виробництва.

Це означало, що Сен-Сімон проголошував соціалізм: суспільство без експлуатації людини людиною і держава, заснована не на традиційному насильницькому примусі, а на нових принципах економічних відносин. Усі засоби виробництва належать державі, і вона, держава, планово керуючи цим виробництвом, тим і обмежує свої функції. А потрібний правопорядок забезпечується однаковою економічною залежністю всіх громадян від виробництва. Усі зобов'язані протопати, всі одержують: пі працю, а тому немов соціального підґрунтя для злочинів, які, на думку Сен-Сімона, породжуються тільки злиднями або заздрістю бідних багатим. Коли ж хтось не може чомусь працювати, того бере під спою матеріальну опіку держава, яка має для цього спеціальні засоби, що надходить із суспільних фондів.

Навряд чи вісімнадцятилітній Маклай міг передбачити, що саме цим двом ідеям Сен-Сімона, доповненим і розвиненим марксистами, в порівняно недалекому майбутньому судилося втілитися в життя й не де-небудь, а в його рідній Росії. Звертає на себе увагу однак те, що з усіх утопічних мріянь Сен-Сімона він вирізнив саме ці дві ідеї як найреалістичніші.

Та на двох ідеях, хай навіть найблискучіших, держави не побудуєш. Це була тільки відправна точка, маленький просвіт у завісі невідомого, розсунути яку повинен був сам Маклай. Таке принаймні він ставив перед собою завданим, вирішивши створити модель нової, «своєї» держави.

На жаль, його нотаток на цю тему до нас дійшло небагато, та й ті, як то кажуть, з других рук — то у французьких перекладах князя Мещерського і Габріеля Моно, того самого паризького друга Миклухо-Маклая, який за життя вченого написав про нього перший літературний нарис, а потім і першу посмертну книжку, то в англійських статтях Валентина Миклашевського. Та якби навіть при перекладі з російської (може, німецької) вони щось і випустили чи переклали не зовсім точно, то змінити хід авторських розмірковувань не могли, а самі думки — й поготів. Тому, хоча ці нотатки, так би мовити, вторинні і тому, може, на погляд ортодоксів від науки, сприйняти їх як оригінальні документи не можна, все ж таки вони заслуговують на увагу.

Це уривчасті, конспективно стислі начерки й побіжні нотатки, очевидно, до окремих розділів якоїсь задуманої праці про державний устрій, проблеми загальнолюдської етики тощо. Цілісного уявлення про саму працю вони не дають, одначе, вчитуючись у них, починаєш розуміти інше — духовний світ Маклая, пошуки юнака, відважну незалежність у судженнях і оцінках і, нарешті, широту його інтелекту, що не лише розкриває неабияку ерудицію майбутнього вченого, а й дає можливість судити про те, як формувався його світогляд, з чого він складався. Ми начебто присутні в його духовній лабораторії і, забуваючи, що йому лише вісімнадцять, бачимо перед собою допитливо-мудрого й у той же час сповненого сумнівів філософа, який болісно шукає шляху до вселюдського блага. І для нас це дуже важливо, бо його як філософа ми досі не знали. Майже за сто років, що минули після смерті вченого, про нього написано десятки книжок і монографій, сотні літературних та науково-популярних нарисів, безліч статей, але в усьому цьому потоці літератури немає нічого, що б пов'язувало ім'я Маклая з філософією. Може, його філософські зошити втрачено, а може, вони десь припадають порохом і чекають свого часу. Тож ми повинні дякувати його друзям — російському князеві Мещерському, французові Моно, полякові Миклашевському, які зберегли для нас хоч дещицю, хай чужою мовою, хай у недосконалих перекладах, бо навіть з цих фрагментарних відомостей Мак-лай-філософ чітко постає перед нами. Ось деякі з цих уривчастих нотаток: «Якщо природа в усьому підпорядкована вищій доцільності й керується законами природного розвитку, а людство — частина природи, то чи існують закони суспільного розвитку? З чого вони випливають? Адже не можна стверджувати, що все наше життя — низка випадковостей. «Люди вигадали ідола випадку, — каже Демокріт, — щоб користуватися ним як заслоною, що прикриває їх власну нерозсудливість». Справді, якби нами керував цей ідол, то в людському світі панував би хаос. А тим часом ми спостерігаємо більш-менш розумно влаштовану систему сімей, родів, націй, держав. Існують і з історично доступних для огляду часів існували типові для всіх народів правила розподілу праці, купівлі-продажу, майнових та правових відносин, хоча при цьому багато народів розвивалися самостійно й один на одного зовсім не впливали (наприклад, доколумбові держави ацтеків і майя, які не мали зв'язку з рештою світу).

Є притаманна всім народам потреба в знаннях і звідси — в освіті, основні педагогічні принципи якої всюди схожі, хоча ніхто не наважиться сказати, що вчителі Стародавньої Греції або Єгипту запозичували педагогіку в ранніх індусів чи китайців або навпаки.

Відповідна потребам людства кількість і якість обдарувань, численні збіги в галузі винаходів і наукових відкриттів, пороки й доброчинність, які взаємно урівноважують одне одного, виникнення й подібність релігій, схожі міфи.

В кінцевому підсумку — суспільні й державні формації, що відповідають рівням цивілізацій, неминучість культурних, п вслід за ними й соціальних резолюцій, які рішуче змінюють усю політико-економічну систему світу.

Чи ж можна, відкинувши запевнення церковників про те, що все виникле виникає і все суще існує заради якоїсь загодя визначеної вищим творцем мети, припустити протилежне: що все це випадковості? А якщо не можна, то Демокріт має рацію, а це означає, що відкриття законів суспільного розвитку — найголовніше завдання практичної філософії. Тільки знаючи їх, озброюючись не благими намірами, а наукою, можна братися до чергової перебудови світу своєчасно, провадити її з найменшими втратами й не ризикуючи зайвий раз підтвердити платонову схему історичних повторень.

… Сила логіки в послідовному видобуванні факту із фактів, але чи не занадто — визначити своєчасність революції? А якщо закони суспільного розвитку не буде відкрито ще довго? В очікуванні того часу — знову до Платона?

«Платон мені друг, та істина дорожче…»

Якщо ж істина існує