Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

очей). Вітер тихо заіржав і трохи подався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, відкривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала – почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)

– Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

– Та нічого, – сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. – Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

– Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один із нас мав полічити робочі вишки…

– Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

– Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

– А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

– Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

– Це ж треба! – захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті – ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

– То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, – сказав Вілл Деаборн. – Його звали Патриком Дельґадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом – поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

– Звідки ти знаєш?

– Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельґадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

– О, дякую.

– То був нещасний випадок?

– Еге ж, – сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

– Дозволь мені бути з тобою відвертим, – мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.

– Еге ж, Вілле Деаборн, – черствуватим тоном сказала вона. – Кажуть, чесність – найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.

– Від колишньої міці Альянсу нині не лишилося й сліду. Частково тому Фарсон так розперезався – його амбіції виросли до неба. Він пройшов довгий шлях від розбійника й грабіжника у Ґарлені й Десої до того, ким він є тепер. І якщо Альянс не воскресне і не дасть йому відсіч, це ще далеко не край його прагненням. Він може дійти й до Меджису.

Яка користь Доброму Чоловікові з їхнього сонного села в найближчій до Чистого моря баронії, Сюзен збагнути не могла, але промовчала.

– Хай там як, але насправді нас відправив сюди не Альянс. Ми тут не тому, що треба рахувати корів, нафтові вишки й гектари орної землі.

На мить він опустив погляд на дорогу, наче шукав там інших підступно розташованих каменів, і неуважно гладив Вітра по носі. Сюзен здалося, що він спантеличений чи чогось соромиться.

– Нас заслали сюди батьки.

– Ваші… – і раптом їй усе стало зрозуміло. Хлопчиська напаскудили, й батьки відправили їх сюди, не зовсім у заслання, але й без серйозної мети. Насправді в Гембрі вони мали тільки один обов’язок – стерти плями зі своєї репутації. «Принаймні тепер ясно, – подумала вона, – чому в нього така невинно-зваблива усмішка. Стережися його, Сюзен, бо такі бешкетники, як він, підпалюють мости й перевертають поштові візки, а розважившись, ідуть собі далі, навіть не озирнувшись. Вони не злі, ні, просто розпущені, як більшість хлопців».

І тут їй знову згадалася стара пісня, яку вона співала і яку він насвистував.

– Так, наші батьки.

Свого часу Сюзен Дельґадо сама любила побешкетувати, тож тепер, хоч і з пересторогою, добре розуміла Вілла Деаборна. І відчувала до нього інтерес. З поганими хлопцями буває весело… до певної межі. Залишалося з’ясувати, наскільки поганими були Вілл і його друзяки.

– Бешкетували? – спитала вона.

– Бешкетували, – погодився Вілл. Голос у нього досі був безрадісний, але в очі й на уста вже почала помалу закрадатися усмішка. – А нас попереджали, багато разів попереджали. Ми… еее… напилися тоді.

А вільною від кружки з пивом рукою мацали дівок? Жодна порядна дівчина не дозволила б собі спитати таке, але Сюзен не змогла втриматися: це питання саме зринуло в її голові.

Усмішка, що жевріла в кутиках Віллових уст, згасла.

– Ми зайшли надто далеко, і забава перестала бути просто забавою. Так зазвичай чинять дурні. Однієї ночі ми влаштували перегони верхи. Ніч була глупа, місяць не світив. Після опівночі. Ми всі були п’яні. Один із коней втрапив копитом у ховрахову нору і зламав передню ногу. Його довелося пристрелити.

Сюзен скривилася. Не найгірше, що вона могла уявити, але нічого доброго. Та коли він знову продовжив, виявилося, що все значно гірше.

– Кінь був чистокровним скакуном, він належав батькові Річарда, одного з моїх друзів. Їхня родина мала не надто великі статки, коней у них було лише троє. У нашому домі розгорівся такий скандал, що я навіть згадувати про нього не хочу, не те що говорити. Словом, пропозицій щодо нашого покарання було багато, але врешті-решт нас спровадили сюди в заслання. Це Артурів батько придумав.