Леонід Михайлович Тендюк - Альбатрос — блукач морів

Гіпотези, припущення…

І от — драга за бортом. Металевий з довгими металевими лапами куль на тросі, опустившись до самого дна, тягнеться по ньому, зачерпує все, що трапляється. Але робота ця не наосліп. Геологи вибирають район, де, як вважають, корінні породи оголені, не прикриті осадковим мулом. У цьому районі жодної експедиції не було. Ми перші.

Дизель працює на найменших обертах — судно ледь-ледь рухається. Здавалося б, при таких темпах нам, стерновим, робота не бий лежачого. Але де там!

— Десять градусів ліворуч! — наказує капітан.

Стрілка репітера гірокомпаса хилиться ліворуч. Та не встиг я надати судну рівноваги, закріпити стерно на тих десяти градусах, як уже нова команда:

— Півборта праворуч!

Потім:

— Право на борт!

Нарешті, зупиняємось. Мені дозволено вийти на крило перепочити.

На кормі — натовп, не протиснутися. Кожному цікаво побачити, що ж там принесла з глибини драга.

О, що за дивина! Глибоководні риби, зуби акул — скам’янілі, допотопних часів, — різні черепашки, грона залізомарганцевої конкреції (ними часом устелене все океанське дно), нарешті, величезні уламки граніту — оце і є та корінна порада, на яку полюють «геологи.

Співробітник загону тектоніків Вікторія Чернишова розганяє зівак, щоб не заважали. Так от чого ми шарахалися з боку в бік! Драга зачепилася за підводну скелю, попала в кам’яну пастку. Погнута, зім’ята, вона лежить, неначе по ній тупцювався сам диявол.

Перед Вікторією ящик, у якому, ніби полив’яні черепки, чорні, з синюватим відтінком уламки.

— Знаєте, що це?

— Ні.

— Тоді ви нічого не, знаєте! — вигукує вона. — Дивіться, дивіться ж — це рідкісна річ: шарова і подушкова лава. Колись, видно, вибухнув вулкан. І магма в сполученні з водою вкрилася склоподібною шкуринкою.

Вікторія радіє, як дитина: їй ці уламки — ключі для розгадки багатьох таємниць.

— Пам’ятаєте, — каже, — ми зупинялися над Західно-Австралійським хребтом. Тоді натрапили на долерити. Цікава знахідка! Погляньте!

Я дивлюся на уламки граніту. Звичайнісінькі камінці. А Вікторія розтлумачує:

— Ці океанські долерити як дві краплі води схожі з материковими, австралійськими, а це дає ще одну підставу стверджувати, що Австралія та інші землі колись були зв’язані між собою. Про Гондвану чули?

— Гондвана? Чув… — невпевнено відповідаю, бо таки чув, а от що воно — не знаю.

— Це був колись, як гадають вчені, єдиний материк. Він об’єднував Південну Америку, частину Африки, Аравію, Індію і Австралію. Потім Гондвана розпалася на окремі материки. Правда, інші вчені доводять, що ніякого суцільного суходолу, тобто Гондвани, — не було. Просто між материками тягнувся ланцюг островів, з’єднуючи їх воєдино. А коли ми працювали на підводному Мальдівському хребті, то виявили дуже цікаву річ: Мальдівський хребет — це продовження півострова Індостан. Тому деякі вчені припускали, що він і є стародавня Гондвана. Але, обстеживши його, дійшли висновку, що хребет — самостійне базальтове пасмо, замулене осадковою товщею. Ось тут і подумай: з одного боку, ніби Гондвана існувала, з іншого — все навпаки.

Вечір настав раптово: сіре небо потемніло, і темрява, як вода в пробоїну, сочилася крізь ілюмінатори в каюти. Вмикаємо світло. Золотаві цятки ланцюгом оповивають борти корабля, і здається, що то казковий палац царя Гвідона, загублений серед океанського безмежжя.

Барометр впав — отже, знову десь зароджується циклон. Та настрій у всіх піднесений — вранці заходимо на острів.

Привіт тобі, Сент-Поле, безлюдний острівець, що по-нашому означає Святий Павло!

Циклон, про який повідомляли синоптики, обійшов нас стороною, відхилився далеко на північ. Ну, а наш курс — на південь. Ми вже кілька разів проривалися до сорокової паралелі. Геологи хочуть простежити розгалуження підводних хребтів. Проте хвилювання і брижі не дають змоги зупинитися, і ми ні з чим повертаємо назад. Цей район взагалі — небезпечний: трапляється, що айсберги запливають навіть вище Амстердамських островів.

Одначе дісталися ми сюди благополучно. Хіба що більше стало тих, кого здолала морська хвороба. Мертві брижі, відгоміння шторму — гірше за будь-яку хитавицю: не знаєш, звідки налітає хвиля — якась незрозуміла, набридлива штовханина.

Сент-Поль підвівся з океану, мов велетенський айсберг. Судно заякорили за кілька миль од берега. Група геологів і природознавців, ті, що вже висаджувалися на Амстердамі, сидять у човні. Володя Петраченко, матрос першого класу, що при кожній висадці за стернового, десь затримується. Його вже, чую, гукають. Це мене і виручило. Спішно домовившись із Погорілим, щоб постояв за мене вахту, сплигую у човен.

— Куди це!? — дивується капітан.

Я переконую його, що вільний. Він тільки хитнув головою — їдь, мовляв, що з тобою поробиш…

Човен здригнувся, ніби його днище наштовхнулося на риф. Могло бути й таке, бо підходів до острова ми не знаємо. Але тут же з’ясувалася причина поштовху. Ліворуч од шлюпки, мов привид, виткнуло свою морду якесь страховисько. Паща бегемота, спина вигорблена, широка. Петраченко різко повертає праворуч, потім лягає на попередній курс. Це й рятує нас від небезпеки нової зустрічі з морським чудовиськом.

Вчені одразу визначили, що то був морський слон. На Сент-Полі вони не водяться, але інколи запливають сюди з півдня. От з ними ми і здибалися.

Морські слони чатують на нас і при вході до бухти: обабіч човна за кілька метрів з води витикаються їхні страшні морди.

Вузький прохід між невисокими кам’яними бар’єрами, що, мов клешні краба, витнувся з обох сторін, веде до затишної бухти. Ніхто нас не зустрічає. Навколо ніяких ознак життя. Та й бухта тільки так зветься: ані причалу, ні якірної стоянки. Безлюддя.

І це нас зацікавлює ще більше — що ж за острів? А острів справді незвичайний — острів-вулкан..

В океані чимало суходолів вулканічного походження. Але цей — особливий. Якщо інші острови утворилися внаслідок тривалого вулканічного виверження, то Сент-Поль — дітище однієї миті. Колись дуже давно вибухнув велетенський вулкан та й скам’янів над водою. Ото і є Сент-Поль, до якого ми причалили.

Хто першим відкрив Сент-Поль