Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Томас хотів підвестися, але вдарився головою об низ стільниці.

— От гниляк! — лайнувся він, вибираючися з-під старої дерев’яної конструкції. За мить до нього приєдналася Бренда. Разом вони стали над психом, який скрутився калачиком і вив. З рани натекло чимало крові.

Тримаючи в одній руці ліхтарик, Бренда націлила на психа вістря ножа.

— Ліпше б ти забрався зі своїми бридкими приятелями, старий. Даремно ти з нами зв’язався.

Замість відповіді чоловік, перекотившись, із неймовірною силою вдарив Бренду ногою. Дівчина врізалася в Томаса, і разом вони повалилися на підлогу. Задзвеніли на бетоні ніж і ліхтарик; на стінах затанцювали тіні.

Звівшись на ноги, псих покульгав до ножа. Томас пірнув уперед, хапаючи чоловіка під коліна. Падаючи, той заїхав Томасові ліктем у щелепу.

Підскочила Бренда і двічі вдарила психа в обличчя. Приголомшений, він не пручався, коли дівчина ривком поклала його на живіт і почала викручувати руки. Псих був сіпнувся, але Бренда міцно притиснула його коліньми до підлоги. Чоловік завив — моторошно і пронизливо.

— Треба його вбити! — гаркнула Бренда, перекрикуючи виття.

Стоячи навколішках, Томас у ступорі спостерігав за подіями.

— Що? — виснажено перепитав хлопець, не розуміючи, чого від нього хочуть.

— Бери ніж! Психа треба вбити!

Псих і далі волав, аж Томасу хотілося чимшвидше тікати геть, затуливши вуха. Вереск був неприродний. Нелюдський.

— Томасе! — гаркнула Бренда.

Хлопець підповз до ножа, взяв його і, подивившись на лезо в малинових краплях, обернувся до Бренди.

— Швидше! — поквапила вона, й очі її спалахнули від злості. Томас зрозумів, що вона зла не так через психа, як через Томасову повільність.

Та чи вистане йому духу? Чи зуміє він убити людину? Нехай і божевільного, який бажав йому смерті? Який хотів відрізати йому ніс, чорт забирай?

Ледве пересуваючи ноги, Томас наблизився до Бренди, тримаючи ножа так, ніби лезо вимащене отрутою або ж від нього можна підхопити сотню смертельних хвороб.

Псих волав, притиснутий до підлоги, зі скрученими за спиною руками.

Помітивши, яким поглядом Томас дивиться на психа, Бренда рішуче промовила:

— Я переверну його — штрикай просто в серце!

Томас мало не похитав головою, але стримався. Вибору немає. Психа слід убити. Отож Томас кивнув.

Скрикнувши від натуги, Бренда повалилася праворуч від психа, потягнувши його за скручені руки, щоб перевернути набік. Неймовірно, але псих заверещав ще дужче. Він вигнувся, буквально підставляючи груди під удар — вони опинилися всього за кілька дюймів од Томаса.

— Бий! — крикнула Бренда.

Томас стиснув ножа. Потім для надійності взявся за руків’я ще й другою рукою. Треба бити. Треба бити.

— Давай! — знову крикнула Бренда.

Псих верещав.

Піт стікав по Томасовому обличчю.

Серце в грудях калатало, гупало, гримотіло.

Піт в очах. Тіло болить. Жахливі, нелюдські крики.

— Давай!

Вклавши в удар всю силу, Томас увігнав ножа психові в груди.

Наступні тридцять секунд були просто жахливі для Томаса.

Псих боровся. Бився в конвульсіях. Задихався і плювався. Бренда тримала його, поки Томас, провертаючи ніж, вганяв лезо глибше. Псих не квапився помирати: світло поступово згасало в його божевільному оці,— сили й жага до життя помалу полишали його.

Нарешті уражений Спалахом чоловік помер, і Томас відкинувся назад; усе його тіло було напружене, ніби моток іржавого дроту. Хлопець судомно хапав ротом повітря і боровся з нудотою.

Він убив людину. Забрав чуже життя. Здавалося, всередині його тіла розлилася отрута.

— Треба тікати, — промовила Бренда, схопившись на ноги. — Решта не могли не почути галасу. Ходімо.

Томас не міг повірити, як швидко вона оговталася, як швидко забула про скоєне. З іншого боку, вибору не було. Перші звуки, що свідчили про погоню психів, полинули коридором, наче сміх гієн у каньйоні.

Томас змусив себе зіп’ятися на ноги, притлумлюючи докори сумління, що зжирали його зсередини.

— Гаразд, тільки не треба більше.

Спочатку срібні кулі — пожирачі голів. Тепер бійка з психами в темряві.

— Ти про що?

Томас уже на всеньке життя наперед набігався по темних тунелях.

— Хочу на світло. Начхати, як нам це вдасться. Хочу на світло. Негайно.

Бренда не сперечалася. Минули кілька поворотів і незабаром побачили довгу залізну драбину, що вела до неба, геть з Підземелля. За спиною і досі шуміли психи. Чувся сміх, і крики, і хихотіння. Час до часу зривався зойк.

Довелося попрацювати, щоб відчинити люк, аж ось віко зрушило з місця, і втікачі вилізли на поверхню, в сірі сутінки, опинившись в оточенні неймовірно високих будівель, які тяглися в усіх напрямках. Навкруги було навалене сміття, подекуди виднілися трупи. В повітрі висів запах гниття й порохів. Стояла спека.