Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Ні! — посміхаючись, заперечив Том. На нього витріщалося потворне, всипане веснянками обличчя, облямоване копицею вогненно-рудого волосся. Тільки б їм пощастило вибратися звідси й не натрапити дорогою на синьйору Буффі. — Ходімо!

— Я так бачу, Дікі обдарував тебе коштовностями.

Том не міг здобутися на відповідь, не міг вигадати бодай одного жарту.

— Та ні, просто позичив, — відповів низьким голосом. — Дікі вже набридло його носити, і він віддав його мені, ненадовго. — Він мав на увазі срібний браслет, але раптом пригадав, що на його краватці красувалася ще й срібна запонка з літерою «Ґ». Том сам придбав її. Він уже відчув ворожість Фредді, що дедалі наростала, так, ніби його кремезне тіло парувало, підігріваючи всю кімнату. Фредді був здоровецьким бугаєм, який, схоже, залюбки віддубасив би гея, особливо за таких сприятливих обставин. Том боявся дивитися йому в очі.

— Ага, можна йти, — підводячись, буркнув Фредді. Він підійшов до дверей і повернувся своїми широкими плечима. — Це те кафе «Отелло», що поблизу готелю «Інґлатерра»?

— Так, — підтвердив Том. — До першої він мав би вже бути там.

Фредді кивнув.

— Був радий зустрічі, — сказав він геть неприязно й зачинив за собою двері.

Том пошепки вилаявся, трішки прочинив двері й прислухався до швидких кроків Фредді, що відлунювали на сходах. Він хотів упевнитись, що Фредді вийде з будинку, не наштовхнувшись на когось із родини Буффі, а тоді почув, як Фредді сказав: «Buon giorno, signora». Том перехилився через перила. Трьома поверхами нижче він розгледів рукав його пальта. Фредді говорив італійською із синьйорою Буффі. Том краще розчув слова жінки:

— …лише синьйор Ґрінліф, — сказала вона. — Ні, сам… Синьйор Рі?.. Ні, синьйоре… Мені здається, що сьогодні він узагалі не виходив з дому, але, ясна річ, я можу помилятися! — Вона засміялась.

Том щосили стиснув долонями перила, ніби то була шия Фредді. Тоді він почув його кроки — Фредді біг сходами нагору. Том повернувся до квартири й замкнув двері. Він міг би й далі стверджувати, що не мешкає тут, переконувати, що Дікі пішов до кафе «Отелло», чи виправдовуватися, що й гадки не має, куди він подівся, але Фредді не дав би йому спокою аж до приходу Дікі, або міг узагалі притягнути його до синьйори Буффі й запитати в неї, хто він такий.

Фредді постукав у двері. Крутнув дверну ручку. Зачинено. Том узяв важку скляну попільничку. Вона не поміщалася йому в руку, і він тримав її на один край. Він кілька секунд обмірковував ситуацію. Чи є у нього інший вихід? Що він робитиме з тілом? Він не міг нічого вигадати. Тобто то був єдиний вихід. Лівою рукою Том відчинив двері. Праву руку з попільничкою заховав за спиною.

Фредді зайшов до кімнати.

— Послухайте, як ви можете пояснити…

Різьблений край попільнички опустився йому на чоло. Фредді здавався приголомшеним. Тоді ноги йому підкосилися і він почав падати, як буйвіл, якого лупнули молотком межи очі. Том захряснув двері ногою. Вгатив попільничкою по шиї. Бив його знову та знову. Він боявся, що Фредді просто прикидався і зараз підніме своє ручище, схопить його за ногу й потягне на підлогу. Том ударив по голові, потекла кров. Том вилаявся. Кинувся до ванної, приніс рушник і підклав його під голову Фредді. Тоді взяв його за руку, щоб перевірити, чи він іще живий. Відчув слабенький пульс, який, здавалося, от-от згасне, ніби він зупиняв його натиском своїх пальців. За мить пульс зник. Том уявив собі синьйору Буффі, яка стояла за дверима, а її губи смикалися нерішучою посмішкою — так було завжди, коли вона опинялася десь у непідхожий час. Однак за дверима було тихо. Том збагнув, що з квартири теж не долинуло жодного звуку, ані тоді, коли він гамселив Фредді попільничкою, ані тоді, коли той упав. Том глянув на кремезну тушу Фредді, що розпласталась на підлозі, і зненацька відчув огиду, змішану з переляком.

Годинник показував дванадцяту сорок, до смерку ще ого-го як далеко. Він подумав, що хтось міг чекати на Фредді. Може, в автівці біля дому? Він обнишпорив його кишені. Гаманець. У внутрішній нагрудній кишені пальта був його американський паспорт. Італійські та ще якісь монети. І брелок з логотипом «Фіат», на якому висіло двоє ключів. Том відкрив гаманець і знайшов його водійське посвідчення з описом автівки: «Фіат 1400» чорного кольору з відкидним верхом, 1955 року випуску. Том міг би її знайти, якщо він залишив автівку десь неподалік. Він обнишпорив усі кишені, навіть його жовто-коричневу камізельку, але не знайшов гаражного талона. Підійшов до вікна й ледь не засміявся, адже все було так просто: через дорогу, майже навпроти будинку, стояв чорний «Фіат» з відкидним верхом. Він не міг добре роздивитися, але скидалося на те, що в салоні нікого не було.

Несподівано Том зрозумів, що має робити. Він узявся облаштовувати кімнату. Повитягав з бару пляшки з джином і вермутом, прихопив ще й абсент, який мав різкий запах. Розставив пляшки на столі, у високий келих налив мартіні, додав пару кубиків льоду. Трохи надпив, щоб залишити на ньому свої відбитки, перелив половину до іншого келиха, підніс його до Фредді, притиснув до скла його ще теплі пальці та знову поставив на стіл. Оглянув рану й побачив, що кров потихеньку зупинялась і не встигла просочитись через рушник на підлогу. Він посадив Фредді, сперши його на стіну, і прямісінько з пляшки залив джин йому до горла. Йому це не зовсім вдалося, здебільшого джин полився на сорочку Фредді, але Том дуже сумнівався у тому, що італійська поліція перевірятиме його кров на вміст алкоголю. На мить Том зупинив свій погляд на