Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

йому ж доручено запобігти нечуваній зраді. І ось ця справа в завершальній стадії. Чи варто перейматися тим, що число поінформованих осіб в інтересах безпеки рейху буде скорочене до мінімуму? Може, це наказ самого фюрера?

Суперечливі думки заволоділи Кракмеєром. Якби він був тут людиною сторонньою, то в нього знайшлося б досить підстав для усунення гестапівця, що перебував у його становищі. Він пояснив би, що смерть — це єдина гарантія цілковитого мовчання людини, і таку смерть слід розцінювати як почесну самопожертву ради великої Німеччини. Мета виправдовує засоби — цей принцип створював йому впродовж усієї служби твердий грунт під ногами. Але ж тепер, коли він сам опинився в ролі жертви, його власні аргументи видалися нараз хиткими, нерозумними, прямо-таки варварськими. Чи він хоч раз коли-небудь сплохував? Чи дав хоч один привід сумніватися в його вірності й надійності? Коли має жити цей Фаріан, чи опецькуватий полковник з міністерства авіації, чи доктор Шрабер і його асистенти, чому ж тоді він повинен померти?

«Недоумкуватому Кнуспелю не під силу це завдання,— міркував він.— Я буду моторніший. Бо іншого виходу мені не лишається. Я сам доставлю Чорну Свічку в Берлін і порозмовляю з Мюллером. Він мусить таки зрозуміти, що живий Кракмеєр корисніший за мертвого. І тільки я вирву з Лауренца прізвище інформатора. Я доведу...»

— Сеньйоре, дон Саласон запрошує вас до каюти,— несподівано гукнув матрос, який ніби щойно виріс з-під дощаної палуби. Він застиг біля шезлонга, приклавши руку до козирка. Ні Кракмеєр, ні Кнуспель не почули, коли матрос піднімався невисокими сходами. Він був у м'яких капцях.

Кримінальний радник здригнувся.

— Слухайте, хлопче, я ж не глухий,— сердито буркнув він і важко проковтнув слину, немовби йому здушило горло.

Матрос тільки посміхнувся на ту незрозумілу йому мову.

— Сі, сі, сеньйоре, прошу до каюти! — Він покірно схилив голову і показав рукою на сходи.

Кракмеєр застогнав, устаючи. Кнуспель спитав, чи йти йому, але кримінальний радник сердито відмахнувся. Він на диво впевнено пішов по хисткій палубі слідом за матросом.

Стіни розкішної каюти, обтягнені темно-червоним шовком, тьмяно виблискували в сонячному світлі, що падало з чотирьох ілюмінаторів. Підлога була встелена східним килимом. Темні, з високими спинками крісла, на бильцях яких були вирізьблені лев'ячі голови, великий круглий стіл, дві розкішно оздоблені шафи — усе це змушувало забути про те, що перебуваєш на судні.

Полковник ступив кілька кроків назустріч Кракмеєру.

— Я не обіцяв вам багато,— сказав він і провів німецького колегу до стола, на якому лежали різні папери, срібний автоматичний олівець і лінійка. Вони сіли. Саласон покопався в паперах, знайшов те, що шукав, і подав кримінальному радникові.— Остання телеграма від Диявола. Через двадцять чотири години ми зможемо прийняти вашу пташку на борт.

— Коли прибудемо в Оран? — спитав Кракмеєр, не відриваючи очей від телеграфного бланка, йому вистачало запасу іспанських слів, щоб розібрати короткий текст: «Приземлилася в Мансурі. Завтра вирушаю в Оран. Прибуду на яхту із Свічкою. Негайно повідомте управління порту місце стоянки».

— На світанку,— відповів полковник і самовпевнено всміхнувся.

Кракмеєр старанно, як бухгалтер, склав телеграму. Його обличчя прибрало непривітного, похмурого вигляду. Тепер він знову скидався на примхливого дивака.

Кримінальний радник піднявся і хотів уже йти, але ще глянув на Саласона скорботними, наче в пораненого звіра, очима і сказав:

— Якщо вам не важко, звеліть кокові, хай принесе мені бульйону. Але пісного й без приправ, гаразд? — Він легенько кивнув полковникові й вийшов.

Удалині показалася мальовнича оранська затока. Світало, коли біла «Ангіла де мар» увійшла в порт. У місті, ще оповитому сном, гасли ліхтарі.

На яхті опустили вітрила. Затахкав двигун. Штурвальний скерував яхту повз французький Міноносець, що стояв на якорі, і зупинив її біля самої пристані.

Паспортні та митні формальності улагодили за півгодини. Кракмеєр, Саласон і Кнуспель знову порозсідалися в шезлонгах на даху каюти і стали ждати. Полковник палив сигарету за сигаретою, кримінальний радник уже випив дві пляшки мінеральної води і смоктав м'ятні карамельки. Берлінець колупався сірником в зубах. Розмова не клеїлася. Усі троє не зводили очей з набережної. Збігала година за годиною, а Марга Перо не з'являлася.

— У цій грі не слід би було покладатися на самого Диявола,— буркнув спохмурнілий Кракмеєр.

Саласон мовчав. Він ще раз співставив усе і дійшов того ж висновку: Диявол повинен бути давно в Орані.

Пополудні Саласон послав капітана яхти на пошту, щоб той зв'язався по телефону з Мансурою й довідався, чи виїхала Марга із своїм супутником до Орана.

Вони так само сиділи в шезлонгах. Саласон з Кнуспелем попивали вино, а Кракмеєр — апельсиновий напій. Брукованою набережною гримкотіли вантажні автомобілі, торговці один з-перед одного вихваляли фрукти та іншу всячину, два матроси волокли п'яного. Враз цю вируючу юрбу розділило, не перестаючи сигналити, таксі зупинилось біля пристані.

— Нарешті,— зітхнув Саласон і заквапився до містка назустріч капітанові. Проте за кілька хвилин він повернувся.

— Напевне, щось зле трапилося,— сказав Саласон гауптштурмфюрерові.— Портьє твердить, що обоє ще вчора ввечері залишили Мансуру. Мабуть, Диявол захворів. До Орана вони виїхали вантажним автомобілем. Що скажете на це?

— Погано! — вимовив Кракмеєр різко.— Ваш Диявол розчарував мене, Саласоне. Адже справу маємо з німцем, і одної смуглошкірої принади замало для нього.

Обличчя кримінального радника розтяглося в єхидній посмішці. Внутрішньо він тріумфував. Адже він скептично поставився до цього задуму навіть тоді, коли штандартенфюрер Мюллер