Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Що можна писати про чудовисько, якого не видно? — не розуміла Міра.

— Його стає видно, коли воно вбиває. Кров жертв прискається на його тіло, і його стає видно! Але після вбивств невидиме чудовисько завжди поспішає до річки, щоб вимитися. Воно вміє літати, і у нього страшні ікла! Професор Бар-Кончалаба пише, що сам бачив, як невидиме чудовисько або Невидимець, перекусив людину навпіл! Навпіл, як кінь буряка!

— А чорні вершники, чим вони вбивають? — спитав Чет.

— Можуть подумки, а можуть своїми списами. Але найгірше, то попасти до них у полон!

— А що там, у полоні? — Міра посміхалася, вона зовсім не вірила у ці страшні історії, просто цікаво було їй послухати дивні вигадки. Дубківський цього не помічав, продовжував захоплено розповідати.

— Тих, хто потрапив до них у полон, чорні вершники везуть у свій замок з глибокими підземеллями. Там приковують до стін і садять на обличчя жаб.

— Жаб? — спокійно перепитала Міра.

— Так, величезних чорних жаб, які охоплюють голови жертв лапами, широко відкривають пащу й упинаються в обличчя. Уявляєш? — Дубківський аж затремтів від огиди.

— А навіщо? — далі цікавилася Міра.

— Жаби збирають людські почуття.

— Які почуття?

— Жах, відчай, біль. Коли жаба одягнена на голову, чорні вершники починають катувати жертву. Ріжуть на шматки. Жертва кричить, а жаба збирає її почуття.

— Навіщо комусь чужий жах чи відчай?

— Достеменно цього Бар-Кончалаба не знає. По одній з версій, чорні вершники годуються тими почуттями. По іншій, роблять з почуттів якесь зілля для продажу на великому ярмарку. Можливе і те і інше. Як би там не було, але попасти у полон до чорних вершників, то найгірше, що може статися. Краще смерть.

— І довго вони катують людей? — Міра вже не посміхалася.

— Доти, поки жертва ще може виробляти почуття.

— Поки не вмирає?

— Після довгих катувань у жертви настає отупіння. Коли вона вже нічого не відчуває. Вона ще жива, але її можна різати навпіл і нічого з неї не вичавити. Ані болю, ані страху, вони живі тілом, але мертві душею. Таких чорні вершники віддають на харч ведмедям, які їм служать.

— Ведмеді? — Міра аж головою закрутила.

— Ага, дресировані ведмеді, вони навіть трохи вміють розмовляти.

— Що це за цирк?

— Не цирк, а так і є. Великі ведмеді у червоних мундирах з золотими позументами. Їх Бар-Кончалаба назвав ведмеслугами. Так написано в книзі, навіть малюнок є, — Дубківський впевнено кивав головою. Чавунок знову сповз йому на обличчя, гепнувся об ніс, сотник зойкнув.

— Цирк та й годі! — сказала Міра чи то про розповідь, чи про того, хто розповідав, і нагнала коня. Порівнялася з Четом, який їхав стривожений і напружений.

— Ти теж віриш у чорних вершників? — спитала вона, помітивши його хвилювання.

— Про них написав професор Харківського університету Бар-Кончалаба! Великий дослідник чудовиськ Слобожанщини! Нехай і покидьок! — закричав позаду Дубківський. Чет мовчав. Міра дивилася на нього.

— То ти віриш?

— Не знаю… — Чет скривився. — Погано, якщо дідусь хоче нас покарати.

— Хто такий цей дідусь?

— Не знаю. Але він тут головний. Нечиста сила. Треба тікати звідси.

— Куди? Позаду червоні!

— Нехай краще червоні.

— Не панікуй, Чете, — Міра здивовано дивилася на нього. Такого Чета, нервового та пригніченого, вона ще ніколи не бачила. Навіть тоді, біля будинку фон Шпіла, коли він поліз на вірну Смерть, щоб врятувати Ті від шабель «вовчиків». Коли вона відчула, як серце сіпнулося. І зовсім не від страху смерті, що маячила поруч.

— Ти чуєш? — зненацька спитав Чет і подивився назад. Міра помітила в його очах майже паніку.

— Що таке? — Міра вже і сама відчувала щось недобре.

— Давай сюди чавуни! — закричав Чет сотнику. Схопив один, начепив на голову. — І ти одягай! — звернувся до Міри.

— Слухай, Чете, я більше довіряю гвинтівці, аніж чавуну на голові!

— Одягай! — Чет сказав, майже не розтискаючи губ. І вона одягла. Бо бачила його обличчя. Кам’яне від тривоги. А ще коні почали нервово форкати, і навколо стало темно, хоч ще був день.

— Що це? — здивувалася Міра. І голос її зробився хрипким від нервів.

— Це вони! — закричав Дубківський. Чавун на ньому тримався краще всіх, бо зсередини підпирався вухами.

— Ось вони, — вказав рукою Чет.

Вони побачили з десяток чорних фігур, одягнених у довгі плащі. На величезних чорних конях, з довгими списами. Чорні вершники наче летіли над землею і стрімко наближалися.

— Почалося, — сказала Міра і схопилася за гвинтівку. Постріл. Голова одного з чорних вершників відкинулася назад, бо в неї влучила куля. Але вершник не впав з коня, а мчав собі далі. І голова повернулася на місце, наче кулі й не було.

— Нате вам! — почав стріляти з револьверів переляканий Дубківський. Але чорним вершникам було байдуже.

— А якщо так! — прошепотів Чет і вихопив шаблю. Помчав назустріч, відбив удари списів і відтяв голову одному з чорних вершників. Ось покотилася вона