Наомі Новік - Ті, що не мають коріння
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поки що ні, — відповів Дракон. — Але він здасть самого себе та чаклуна на додачу — розкішна заміна селянській дівчині, а наскільки ж краще було б, якби ти й сама до цього долучилася! Пуща висадить у тобі та Солі серцедерева й поглине долину за тиждень. Саме тому Пуща відпустила її.
Та я згадала той шалений опір.
— Вона її не відпустила! — сказала я. — Вона не дала мені її забрати…
— Слушно, — відповів він. — Пуща, можливо, зробила все, що могла, аби зберегти серцедерево, так само, як зробив би генерал, аби зберегти твердиню. Та щойно дерево було втрачено — а воно, безперечно, уже зайшло надто далеко, незалежно від того, виживе дівчина чи помре, — вона, звісно, спробувала б знайти спосіб повернути цю втрату на добре.
Ми сперечалися про це так і сяк. Не можна сказати, ніби я вважала його неправим; таке безумство, перетворення любові на зброю, видавалося цілком у дусі Пущі. Але це не означало, гадала я, що скористатися цією можливістю не варто. Звільнення королеви може покласти край війні з Росьєю, може зміцнити обидві країни, а якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, може стати нагодою надовго зламати потугу Пущі.
— Так, — сказав він, — а якщо тільки десяток янголів раптово спуститься згори та знищить усю Пущу вогненними мечами, ситуація також неймовірно поліпшиться.
Я роздратовано пирхнула й пішла по велику облікову книгу; гупнула нею по столу між нами й розгорнула її на останніх сторінках, повних записів, внесених його обережним вузьким почерком, а тоді поклала на неї руки.
— Хоч що ти можеш зробити, вона перемагала, чи не так? — його холодне мовчання було достатньою відповіддю. — Ми не можемо чекати. Ми не можемо тримати цю таємницю під замком у вежі, чекаючи, коли будемо остаточно готові. Якщо Пуща намагається завдати удару, ми маємо завдати удару у відповідь, і швидко.
— Між прагненням досконалості та непоправним поспіхом є чимала відстань, — сказав він. — Насправді ти маєш на увазі, що чула надто багато заборонених балад про сумну загублену королеву та вбитого горем короля, і ти гадаєш, ніби живеш в одній з них, маючи можливість стати її героєм. Що, на твою думку, взагалі від неї залишиться після того, як її двадцять років точило серцедерево?
— Більше, ніж залишиться після двадцяти одного року! — розлютилась я на нього у відповідь.
— А якщо її залишилося достатньо, аби зрозуміти, що її дитя запроторюють у дерево разом з нею? — безжально спитав він, і я замовкла, нажахана цією думкою.
— Це моя проблема, а не твоя, — сказав принц Марек. Ми обоє підхопилися з-за столу; він стояв у дверях, мовчки, босий і в нічній сорочці. Він подивився на мене, і я побачила, як руйнується заклинання фальшивого спогаду; він згадав мене, і я раптом теж згадала, як змінилось його обличчя, коли я скористалася перед ним чарами, його голос, коли він сказав: «Ти відьма». Він увесь цей час шукав людину, яка йому допоможе.
— Ти це зробила, чи не так? — звернувся він до мене, виблискуючи очима. — Я мав знати, що цей висушений старий змій ніколи й носа не висунув би, навіть заради такої чудової роботи. Це ти звільнила ту дівчину.
— Ми… — забелькотіла я, кинувши розпачливий погляд на Дракона, але Марек пирхнув.
Він увійшов у бібліотеку, пішов у мій бік. Я бачила ледь помітний шрам там, де в нього починало рости волосся, там, де я гахнула його важкою тацею до зомління; у мене в животі з’явився тигр чарів, готовий з риком вийти назовні. Але моє нутро все одно стиснулося від мимовільного страху. Він наближався до мене, і мені перехопило дух; якби він підійшов ближче, якби він мене торкнувся, я б, мабуть, закричала — якесь прокляття: у мене в голові світлячками крутилося з десяток доволі дошкульних проклять Яги, що чекали, коли їх підхопить мій язик.
Але він зупинився на відстані витягнутої руки та лише схилився до мене.
— Та дівчина приречена, ти знаєш, — сказав він, дивлячись мені в обличчя. — Король не схвалює, коли чаклунам дозволяють твердити, ніби вони очистили заражених: надто вже багато з них хутко виявляються зараженими самі. Закон стверджує, що її необхідно стратити, а Сокіл, звісно, не стане свідчити від її імені.
Я виказала себе та знала це, але все одно не змогла не здригнутися.
— Допоможи мені врятувати королеву, — сказав він, тихо та співчутливо, — і заразом порятуєш дівчину: щойно король отримає назад мою матір, він не зможе не пощадити їх обох.
Я чудово розуміла, що це погроза, а не підкуп: він казав мені, що влаштує страту Касі, якщо я відмовлюсь. Я ненавиділа його ще більше, та все ж водночас не могла ненавидіти його повністю. Я прожила з тим відчаєм, який дряпав мене зсередини, три жахливих місяці; він же жив із ним з дитинства, коли від нього відірвали матір, сказавши, що вона зникла, гірше, ніж померла, та навіки недосяжна для нього. Я не відчувала до нього жалю, але розуміла його.
— А якщо світ обернути у зворотному напрямку, сонце не зможе не встати на заході, — рикнув Дракон. — Ви досягнете лише одного — уб’єтеся та вб’єте її разом із собою.
Принц повернувся до нього та вдарив по столу стисненими кулаками; підсвічники та книжки загриміли й гупнули.
— І все ж ви готові врятувати якусь нікчемну селянку, тим часом як королеву Польні лишаєте гнити? — огризнувся він; личина на ньому почала тріскатися. Він зупинився та глибоко вдихнув, вимушено зображаючи вустами якусь пародію на усмішку, що то непевно з’являлася на його губах, то зникала з них. — Ти заходиш надто далеко, Драконе; після цього навіть мій брат не стане дослухатися до всіх твоїх таємних порад. Ми роками ковтали все, що ти розповідав нам про Пущу…
— Оскільки ви сумніваєтеся в мені, візьміть своїх людей із собою та заходьте всередину, — прошипів Дракон у відповідь. — Подивіться самі.
— Я так і зроблю, — сказав принц Марек. — І візьму із собою цю твою відьмачку і твою милу селянку теж.
— Ви не візьмете нікого, хто не бажатиме піти, — відповів Дракон. — Ви з дитинства уявляли себе героєм з легенди…
— Це краще, ніж бути відвертим боягузом, — сказав принц, вишкірившись на нього всіма своїми зубами; насильство вимальовувалося в кімнаті живою істотою між ними, і перш ніж Дракон спромігся на відповідь, я бовкнула: — Що, як ми змогли б ослабити Пущу, перш ніж увійти до неї? — і тоді вони перестали дивитися в очі один одному та вражено поглянули на мене, на місце, де я стояла.
Коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.