Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

Ігор несподівано почувся втомленим. Присів на диван, звільнений продавцем. Поряд примостилася Олена Андріївна, витерла носовичком піт з чола. Подивилася на сина, наче просила підтримки. Ігор накрив її руку, також вологу, своєю долонею.

Здавалося, що шелест купюр вічно лунатиме в цій кімнаті. Ігор слухав його, заплющивши очі, поки раптом голос хлопця в сірому костюмі не промовив урочисто: «Це Сергій Іванович Купцин — нотаріус. Він зараз завірить вашу оборудку».

Ігор розплющив очі і побачив сивого чоловіка років п’ятдесяти, який підсідав до столу. Він одягнув на ніс окуляри в золотистій оправі, взяв до рук угоду. Почав її читати про себе, беззвучно ворушачи губами.

— Прошу ваші паспорти, — сказав він, озирнувшись.

Степан подивився на Олену, вона витягнула з кишені паспорт і поклала на стіл. Продавці простягнули свої документи.

— Отже, покупець — Садовнікова Олена Степанівна, — нотаріус урочисто прочитав розгорнутий документ. — Продавці — Осташко Петро Леонідович та Осташко Лідія Олексіївна. Прошу ставити підписи!

Ігор звернув увагу, що гроші зі столу кудись зникли. Озирнувся на всі боки.

— Ну ось, можете потиснути один одному руки, — пролунав голос нотаріуса. — Купівля-продаж відбулася.

Степан потис руки продавцям. Обличчя подружжя ще відбивали неспокій. Чоловік у чорному костюмі видобув з кишені поштовий конверт і простягнув Степанові.

— Ось два ключі від нового будинку і ключ від навісного замка на старому, — промовив він.

— Може, шампанського? — трохи нервово запропонував молодий ріелтор.

Від шампанського всі відмовилися. Продавці попросили ріелтора викликати таксі. Ігор дивився на них, і йому було шкода стареньких. Везти таку суму грошей удвох, у таксі? Ні, він би на їх місці покликав кількох друзів, та й скористався б не таксі, а приватною машиною доброго знайомого. Хоча звідки у таких старих людей друзі з машинами? — Ігореві стало сумно від цих думок.

Ріелтор розповідав Степану і Олені про реєстрацію в БТІ, сусідка Ольга тупцяла біля дверей, що вели в коридор. Нарешті господар і мешканець цього будинку-агенції відімкнув два замки і випустив компанію на світ Божий. Перед хвірткою вже чекало таксі. Ігор придивився до обличчя водія — воно викликало довіру, і він заспокоївся.

На обличчі Степана світилася тиха, стомлена посмішка. Донька, про щось замислившись, йшла поруч із ним. Ольга і Олена Андріївна відстали кроків на десять, про щось перемовляючись на ходу.

— Ви йдіть, я вас дожену, — сказав Степан, коли вони порівнялися з гастрономом. — Куплю щось на вечерю, треба ж відзначити купівлю!

— Я з вами, — запропонував Ігор. — Допоможу нести.

Степан не заперечував.

У гастрономі Ігор запитально подивився в очі садівника.

— Невже ви все на ім’я доньки купили? — запитав неголосно.

— Так. На її паспорт, для неї, — промовив Степан. — В мене паспорта вже років десять нема. Загубив. Але я новий оформлю. Знаю, як це робиться: напишу заяву в міліцію про втрату, вони інший видадуть. За мною гріхів не водиться…

Ігор кивнув, погоджуючись. Степан уважно розглядав ковбаси і шинку під склом вітрини.

— Дівчино, готуйтеся попрацювати, — звернувся садівник до продавчині.

25

Вечерю Ольга, Олена Андріївна і Олена готували довго, в шість рук і в три голоси. Ігор, який було зазирнув у кухню, вмить позадкував звідти, залишивши непогамованим своє бажання перекусити канапкою.

— Ти у вітальні стіл розсунь, — сказала йому мати, відриваючись від сковорідки на плиті. — І Степану скажи, що за півгодини сідаємо до столу.

Ігор, виконавши доручення, вийшов за ворота. Постояв, подивився вздовж вулиці, думаючи, що залежався-засидівся вдома через свою рану. А сьогодні от прогулявся і ще захотілося. Тільки, звісно, не в костюмі з краваткою-зашморгом.

Ігор доторкнувся до комірчика сорочки, розпустив вузол краватки, дивуючись сам собі, що досі не переодягнувся в щось більш зручне. Однак, так і залишився до вечері в костюмі. Та й усі сіли до столу в тому ж вбранні, що в агенцію ходили. Всі, крім Олени. Вона сиділа в новенькому блакитному светрику. На щоках — рум’янець, у руках — якийсь конверт. Спочатку вона його на стіл поклала, а потім на коліна опустила.

— Сину, відкоркуй шампанське! — попросила Олена Андріївна.

Ігор взяв пляшку, відкрив. Підвівшись, налив усім, окрім Степана.

— Ну що, — Олена Андріївна встала зі стільця. — Вітаємо з покупкою вас, Степане батьковичу, щоб дім був повною чашею, щоб нас не забували! Щоб здоров’я не підводило, і щоб всі мрії збувалися!

Ігор надпив шампанського і, голодний, взявся до їжі. Поклав собі в тарілку дві свинячі відбивні, пюре, салат «Мімоза», дві шпротини.

— Ти ж не забувай! — зупинила мати його намір розпочати святкову трапезу, показавши рукою на пляшку шампанського.

Ігор обновив шампанське в келихах. Подивився на Степана, обличчя якого світилося зараз дивовижним спокоєм.

— Дозвольте? — пролунав голос Олени.

Вона підвелася, тримаючи келих у лівій руці.

— Тату, — промовила вона. — Я… я, можливо, була про тебе… не найкращої думки. Вибач… Та я маю для тебе подарунок, він у мене вже кілька років лежить…

Вона взяла конверт, простягнула Степану.

— Це довідка про реабілітацію дідуся, твого батька…

Губи Степана затремтіли. Він узяв конверт, витягнув з нього документ з печаткою, пробіг поглядом.

— Слава Богу… Тепер вже точно з чистої сторінки, — неголосно промовив він.

Підняв вдячний погляд на дочку.

— Дякую, Олено! А вас прошу, — обвів поглядом усіх присутніх, — випийте! За його пам’ять! Моє життя сьогодні також склалося… Добре склалося. А його — ні. Та він би радів, якби дізнався про мої плани!

Відбивні танули в роті. Ігор їв і думав: які ж це плани у Степана з’явилися?

— Завтра всі разом туди підемо, — наприкінці вечері сказав Степан. — Покажу наші будинки. Треба й міру знати, ви ж через мене сараєм не користуєтеся! — він подивився на Олену Андріївну.

— Ви таке кажете! — відмахнулася господиня. — Я ж вам за цей місяць ще сто гривень не заплатила!

— Сто гривень, — повторив Степан і посміхнувся власним думкам. — Отже, сьогодні востаннє у вас ночуватиму… Добре мені у вас було!

Гостина закінчилася якось легко, ніби ніхто і не збирався довго засиджуватися. Три жінки прибрали зі столу брудний посуд, і сусідка Оля заходилась його мити.

Степан вийшов на поріг будинку, Ігор — за ним.

— Вітаю, — звернувся до садівника. — І той… пробачте, якщо щось не так… якщо жартував недоречно.

Степан кивнув. Він так і тримав в опущеній руці довідку про реабілітацію батька.

— Можна подивитися? — попросив Ігор.

Степан мовчки простягнув документ.

«Може, розповісти йому про Йосипа і Чагіна? — подумав Ігор, прочитавши довідку. І тієї ж миті зрозумів, що не треба. — Не повірить, знову подумає,