Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти серйозно? — спитала Лідка, уважно дивлячись у чашку, де вихолоняла кава.
— Якнайсерйозніше.
— Ти хочеш узяти Зарудного… пам’ять Зарудного, спадщину Зарудного… і хочеш пришити його до свого сумнівного стягу? Білими нитками?
— «Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис — це колесо для білки, то Ворота — це більше, ніж просто рятівне коло? Якщо апокаліпсис — не випробування, то, можливо, Ворота — це і є тест? Лабіринт для щура? Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести — Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда… Та чи можливо це?»
— У тебе гарна пам’ять, — повільно сказала Лідка, — але одне слово ти все-таки перекрутив. Не «це більше», а «щось більше». Ось так.
Рисюк задоволено всміхнувся:
— Навіщо поставлено Ворота? І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться? Можливо, саме тоді цикл завершиться і намордник буде знято. Підуть у непам’ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з’являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису? І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…
— До чого? — уривчасто спитала Лідка.
— До питання про білі нитки, — так само уривчасто відгукнувся Рисюк. — Наш стяг — природна основа для ідей Зарудного. Вони, ці ідеї, приростуть до нього без усяких ниток.
— Приростуть до цього генерала?! — обурилась Лідка.
— Не до генерала, а до стяга, — м’яко виправив Рисюк. — Якщо тобі подобається висловлюватись так пишномовно.
Лідка мовчала.
— Насправді, — іще м’якше вів далі Рисюк, — мова йде про суспільство, здатне евакуювати своє населення без утрат. Без утрат — у Ворота. Без штовханини. Без тисняви. Ось так. І пий каву, доки вона не охолола.
Лідка взялася за чашку. Поставила її на місце:
— Ігорю, а ти не хотів би взятися за справу? Піти, наприклад, на курси вчителів молодших класів? Он скрізь пропонують…
Рисюк усміхнувся:
— Хтозна, хтозна… Коли Слава буде вдома? Щоб я міг йому зателефонувати?
— Навряд чи Слава тобі допоможе, — сказала Лідка холодно. — Спекуляції на імені батька давно викликають у нього алергію.
— Добре, — Рисюк коротко кивнув. — Але, розумієш, ім’я Андрія Зарудного не належить винятково Славкові й не належить тобі. Перш за все ми перевидамо його вибрані твори, крім того, наполовину готова книга спогадів «Мій чоловік Андрій Зарудний. Розстріляна справедливість».
Лідка похлинулась кавою:
— Що-о?!
— Твоя свекруха написала «рибу». А оскільки стиль у неї препоганий, такий собі сентиментальний канцелярит… То ми знайшли літературного обробника. Хочеш, дам почитати?
— Це підло, Ігорю, — сказала Лідка.
Рисюк підвівся. Підійшов до неї, сперся на стіл, так що його очі опинилися поруч із Лідчиними, поруч і трохи вище:
— Чому? Чому — підло? Чим така книжка гірша за ту саму меморіальну дошку? Привласнити прізвище Зарудна для вступу в універ — правильно? А спробувати реально щось зробити за Андрієвими напрацюваннями — підло?
На скроні в нього пульсувала жилка. Зовнішньо Рисюк лишався спокійним, але Лідка зрозуміла раптом, що цей спокій оманливий.
— Я хотіла займатись наукою, — сказала Лідка крізь зуби. — Я хотіла стати його спадкоємицею… зрозумів?
— Чому ж не стала? — тихо спитав Рисюк.
— Бо кризова історія — не наука! Це видимість, профанація! Це тупе збирання фактів, яких ніхто ніколи не зможе осмислити!
— От бачиш, — Рисюк відштовхнувся від столу, відійшов до низенької, в коричневих патьоках, плити. — На цій ниві в тебе ні греця не вийшло. Що не заважає тобі ревнувати, коли на титул спадкоємця претендує хтось іще.
— Це неправда, — сказала Лідка безнадійно.
Рисюк зітхнув:
— Ти хочеш сказати, що Андрій Ігорович усе життя займався видимістю, профанацією, псевдонаукою?
— Він займався, — Лідка облизнула губи. — Він займався… та самі лише викладки з питомого демографічного навантаження, коефіцієнта прохідності, популяційного зсуву…
— Отже, ВІН чогось досяг у кризовій історії, а ти — ні, і це підстава оголошувати її псевдонаукою?
Лідці захотілося встати й піти геть. Але це значило б цілковиту, катастрофічну поразку, поразку без права на реабілітацію, а тому вона зціпила зуби й лишилась сидіти.
— А ти не пробувала подивитись на ту саму проблему з іншого краю? — тихо спитав Рисюк. — Не як працюють Ворота і чому вони так працюють, а як зробити так, щоб біля входу не було тисняви?
Лідка дивилася в стіл.
— Пам’ятаєш апокаліпсис? — спитав Рисюк. — Свою сестру — пам’ятаєш?
— Помовч, — сказала Лідка пошепки.
— Кожен із нас — розумна людина, — сказав Рисюк. — Та коли ми збираємось разом — ми не люди. Ми єдина істота, тупа й абсолютно безсовісна. Юрба.
Лідка з зусиллям проковтнула клубок у горлі:
— І чим тут допоможе твій генерал?
— Подивимось, — зітхнув Рисюк. — Може, й нічим… Лідо, пробач мою нетактовність. Ти відмовилась від дітей — свідомо? Чи медичні проблеми?
Вона зустрілась із ним поглядом. І він знизав плечима, ніби перепрошуючи, ось така, мовляв, я нахабна тварюка.
— Спершу я не хотіла, — сказала вона, дивуючись власній відвертості. — А потім… захотіла. Цикл іще був. У той час іще на всю народжували… Іще можна було встигнути.
Рисюк кивнув:
— Розумію…
— Що ти розумієш? — спалахнула Лідка. — Що ти розумієш?! У нього старший син сьогодні до школи пішов, а ще є дві доньки від різних мам! Він щедрий був, тварина, племінний бик… Усіх покрив, до кого дотягся, усіх запліднив, і абсолютно безкоштовно! І не безкінечним виявився мішок із сім’ям, було, та не стало!
— Лідо, — застережливо сказав Рисюк. І Лідка зрозуміла, що зганьбилась остаточно, і розревілась, перекинувши на стіл чашку, і коричнева калюжка розтеклася на нечистій стільниці.
…Тоді, після повернення з експедиції, вони пережили справжній медовий місяць. Вона повірила, що кохає Славка. І, мабуть, вона справді його кохала. «Мамо! — кричав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.