Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

class="p1">— Я при ньому керівник штабу, — відповів Рисюк, ніяк не реагуючи на провокативний тон. — Ми вже виграли депутатський мандат у міській раді. За один-два роки важимо в мери, а ще роки через чотири — сама розумієш, у президенти. Роботи — ось так, — Рисюк провів долонею зверху голови.

— Ти серйозно? — спитала Лідка, уважно дивлячись у чашку, де вихолоняла кава.

— Якнайсерйозніше.

— Ти хочеш узяти Зарудного… пам’ять Зарудного, спадщину Зарудного… і хочеш пришити його до свого сумнівного стягу? Білими нитками?

— «Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис — це колесо для білки, то Ворота — це більше, ніж просто рятівне коло? Якщо апокаліпсис — не випробування, то, можливо, Ворота — це і є тест? Лабіринт для щура? Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести — Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда… Та чи можливо це?»

— У тебе гарна пам’ять, — повільно сказала Лідка, — але одне слово ти все-таки перекрутив. Не «це більше», а «щось більше». Ось так.

Рисюк задоволено всміхнувся:

— Навіщо поставлено Ворота? І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться? Можливо, саме тоді цикл завершиться і намордник буде знято. Підуть у непам’ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з’являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису? І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

— До чого? — уривчасто спитала Лідка.

— До питання про білі нитки, — так само уривчасто відгукнувся Рисюк. — Наш стяг — природна основа для ідей Зарудного. Вони, ці ідеї, приростуть до нього без усяких ниток.

— Приростуть до цього генерала?! — обурилась Лідка.

— Не до генерала, а до стяга, — м’яко виправив Рисюк. — Якщо тобі подобається висловлюватись так пишномовно.

Лідка мовчала.

— Насправді, — іще м’якше вів далі Рисюк, — мова йде про суспільство, здатне евакуювати своє населення без утрат. Без утрат — у Ворота. Без штовханини. Без тисняви. Ось так. І пий каву, доки вона не охолола.

Лідка взялася за чашку. Поставила її на місце:

— Ігорю, а ти не хотів би взятися за справу? Піти, наприклад, на курси вчителів молодших класів? Он скрізь пропонують…

Рисюк усміхнувся:

— Хтозна, хтозна… Коли Слава буде вдома? Щоб я міг йому зателефонувати?

— Навряд чи Слава тобі допоможе, — сказала Лідка холодно. — Спекуляції на імені батька давно викликають у нього алергію.

— Добре, — Рисюк коротко кивнув. — Але, розумієш, ім’я Андрія Зарудного не належить винятково Славкові й не належить тобі. Перш за все ми перевидамо його вибрані твори, крім того, наполовину готова книга спогадів «Мій чоловік Андрій Зарудний. Розстріляна справедливість».

Лідка похлинулась кавою:

— Що-о?!

— Твоя свекруха написала «рибу». А оскільки стиль у неї препоганий, такий собі сентиментальний канцелярит… То ми знайшли літературного обробника. Хочеш, дам почитати?

— Це підло, Ігорю, — сказала Лідка.

Рисюк підвівся. Підійшов до неї, сперся на стіл, так що його очі опинилися поруч із Лідчиними, поруч і трохи вище:

— Чому? Чому — підло? Чим така книжка гірша за ту саму меморіальну дошку? Привласнити прізвище Зарудна для вступу в універ — правильно? А спробувати реально щось зробити за Андрієвими напрацюваннями — підло?

На скроні в нього пульсувала жилка. Зовнішньо Рисюк лишався спокійним, але Лідка зрозуміла раптом, що цей спокій оманливий.

— Я хотіла займатись наукою, — сказала Лідка крізь зуби. — Я хотіла стати його спадкоємицею… зрозумів?

— Чому ж не стала? — тихо спитав Рисюк.

— Бо кризова історія — не наука! Це видимість, профанація! Це тупе збирання фактів, яких ніхто ніколи не зможе осмислити!

— От бачиш, — Рисюк відштовхнувся від столу, відійшов до низенької, в коричневих патьоках, плити. — На цій ниві в тебе ні греця не вийшло. Що не заважає тобі ревнувати, коли на титул спадкоємця претендує хтось іще.

— Це неправда, — сказала Лідка безнадійно.

Рисюк зітхнув:

— Ти хочеш сказати, що Андрій Ігорович усе життя займався видимістю, профанацією, псевдонаукою?

— Він займався, — Лідка облизнула губи. — Він займався… та самі лише викладки з питомого демографічного навантаження, коефіцієнта прохідності, популяційного зсуву…

— Отже, ВІН чогось досяг у кризовій історії, а ти — ні, і це підстава оголошувати її псевдонаукою?

Лідці захотілося встати й піти геть. Але це значило б цілковиту, катастрофічну поразку, поразку без права на реабілітацію, а тому вона зціпила зуби й лишилась сидіти.

— А ти не пробувала подивитись на ту саму проблему з іншого краю? — тихо спитав Рисюк. — Не як працюють Ворота і чому вони так працюють, а як зробити так, щоб біля входу не було тисняви?

Лідка дивилася в стіл.

— Пам’ятаєш апокаліпсис? — спитав Рисюк. — Свою сестру — пам’ятаєш?

— Помовч, — сказала Лідка пошепки.

— Кожен із нас — розумна людина, — сказав Рисюк. — Та коли ми збираємось разом — ми не люди. Ми єдина істота, тупа й абсолютно безсовісна. Юрба.

Лідка з зусиллям проковтнула клубок у горлі:

— І чим тут допоможе твій генерал?

— Подивимось, — зітхнув Рисюк. — Може, й нічим… Лідо, пробач мою нетактовність. Ти відмовилась від дітей — свідомо? Чи медичні проблеми?

Вона зустрілась із ним поглядом. І він знизав плечима, ніби перепрошуючи, ось така, мовляв, я нахабна тварюка.

— Спершу я не хотіла, — сказала вона, дивуючись власній відвертості. — А потім… захотіла. Цикл іще був. У той час іще на всю народжували… Іще можна було встигнути.

Рисюк кивнув:

— Розумію…

— Що ти розумієш? — спалахнула Лідка. — Що ти розумієш?! У нього старший син сьогодні до школи пішов, а ще є дві доньки від різних мам! Він щедрий був, тварина, племінний бик… Усіх покрив, до кого дотягся, усіх запліднив, і абсолютно безкоштовно! І не безкінечним виявився мішок із сім’ям, було, та не стало!

— Лідо, — застережливо сказав Рисюк. І Лідка зрозуміла, що зганьбилась остаточно, і розревілась, перекинувши на стіл чашку, і коричнева калюжка розтеклася на нечистій стільниці.

…Тоді, після повернення з експедиції, вони пережили справжній медовий місяць. Вона повірила, що кохає Славка. І, мабуть, вона справді його кохала. «Мамо! — кричав