Юліан Семенов - Бомба для голови
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іспанський банкір, він мав кілька пакетів акцій у взуттєвій промисловості й велику фабрику дитячих колясок.
«Мої колеги, — говорив він Люсу, коли вони познайомилися в Сан-Себастьяні під час кінофестивалю, — вкладають тепер гроші в електроніку і приладобудування. Це безглуздя! Іспанія вже не може наздогнати ні Італії, ні Росії, ні Франції по рівцю промислової могутності. Іспанці — страшенні модники. Клянуся честю, я маю право говорити так, бо я народжений іспанським грандом. У нас найбідніший жебрак відмовляє собі в їжі, аби тільки купити красиві черевики. І якщо в іспанця є можливість одружитися — будьте певні, він народить купу жебраченят: аборти заборонено. У нас, — Альберто зітхнув, — цензура на народженість, кіно й літературу. Отже, хто вкладає гроші в приладобудування, той ставить на битого коня. Коляски — далекоглядніше. І кінематограф. Я з радістю вклав би гроші в кінематограф. Причому ставив би я не на нашого режисера. В нас є два великі художники, але обидва вони червоні. Я з задоволенням поставив би на іноземця. На вас. Іспанським режисерам страх як важко працювати: голу жінку в кадрі виріже церковна цензура, а слово про бардак у країні виріже цензура державна, будь вони неладні!»
«Цензура — ваш виплід, — сказав тоді Люс. — Вона вас захищає, вами оплачується, вам служить».
«Любий друже, — поморщився Хосе Марія, — інші часи, інші звичаї. В новому столітті треба вміти по-новому працювати. Цензура в нас тепер служить самій собі. Це парадоксально, але це істина…»
Люс попросив телефонну станцію готелю з’єднати його з Мадрідом.
— Мосьє, Мадрід працює на автоматиці, — відповіла телефоністка. — Наберіть цифру «одинадцять», дочекайтесь музичного сигналу, наберіть цифру «п’ять» і потім ваш мадрідський номер.
Люс подякував їй і набрав номер телефону Хосе Марія.
— Алло, — сказав Люс, — це Мадрід? Прошу сеньйора Трокаду.
— Що?
— Ви розмовляєте по-німецькому?
— Що? — повторила служниця по-іспанськи.
— А по-французьки? Парле ву франсе?
— Трошки.
— Де сеньйор Трокада?
— Його нема дом…
— Де? Де він?
— Готель «Кастеляна Хілтон». Бар, ресторан…
— А телефон? Який там телефон?
— Що?
— Я питаю: який там телефон?
— Моменто… Пасеа де ля Кастеляна… Моменто… Двісті п’ятдесят сім, двадцять два, два нулі.
У служниці був ніжний, трохи заспаний голос.
— Мучас грасіас, — сказав Люс.
У Мадріді зараз була третя година ранку — в цей час служниці прокидаються, а в ресторанах та барах тільки-но починається справжнє життя.
Люс з'єднався з «Кастеляна Хілтон» і попросив знайти в барі або в ресторані сеньйора Трокаду.
— Яволь, майн гер, — відповіли йому на другому кінці проводу з істинним берлінським придихом.
— Ви німець? — поцікавився Люс.
— Яволь, майн гер! Карл Йозеф Кубман, майн гер.
Через кілька хвилин Карл Йозеф Кубман пророкотав у трубку:
— Сеньйор Трокада годину тому поїхав із своїми — друзями в ресторан «Ля лангуста Амерікана», на Рікардо Леон, телефон двісті сорок сім, нуль два, два нулі.
— Дякую вам, — сказав Люс і зразу ж розсердився на себе: «Ідіот, навіщо дякувати наці?! Напевно, він таки наці, який утік туди в сорок п’ятому. Проклята німецька звичка».
Трокада справді сидів з друзями в «Ля лангуста Амерікана».
— Де ви, любий Люс?! — закричав у трубку Трокада, і здавалося, що він зараз сидить у сусідньому номері паризького готелю «Ер Франс». — Негайно під’їжджайте сюди!
— Це нелегко, дорогий Хосе Марія, я в Парижі.
— Ну то й що? Прилітайте. Ми славно поп’ємо ваше улюблене тінто. Га?
— Спасибі, старина, думаю, ми це зробимо наступного разу, можливо, завтра. Якщо домовимося зараз.
— Я вас зрозумів. Вважайте, що ми домовились. Я — за.
— Мені треба для початку тисяч сімдесят. Доларів.
— Це можливо. Який буде другий внесок?
— Іще тисяч сто.
— Вважайте, що заметано. Прилітайте завтра, обговоримо деталі. Клянусь честю, ми зробимо з вами фільм століття! Лише одна умова — тільки не сучасність! І без усяких соціальних трагедій: тут це нікого не цікавить. Ви розумієте? Шекспір, Бальзак, Барроха. І війни також не треба — в нас своє ставлення до минулої війни. Я, звичайно, не поділяю цього ставлення до минулої війни, але треба дивитися на речі тверезо. Класика, мій дорогий друже, все що завгодно з класики!
— Класика мене зараз не цікавить!
— Єзус-Марія, не мені вас учити! Дотримуйтесь пропорції форм, і нехай ваші герої говорять про злочинців-імператорів і про корупцію в сенаті Риму! Нехай ваші герої лають кого завгодно, аби тільки вони ходили в шкурах чи в оксамитових камзолах!
— Мені брехати не хотілося б. Тим паче, що мова в моїй новій стрічці піде не про вас, а про Німеччину.
— Тут цього не пропустять. Наш уряд любить канцлера Кізінгера! Я здогадуюсь, як і що ви хочете знімати про Німеччину, — наше міністерство закордонних справ буде заперечувати, запевняю вас! Словом, мені важко пояснити вам це по телефону. Прилітайте, я постараюсь переконати вас…
— Спасибі, — зітхнув Люс. — Я, можливо, передзвоню вам… Салют!..
— Хайль Гітлер! — засміявся Хосе Марія. — Жду дзвінка.
«Йому важко розмовляти по телефону, — зітхнув Люс, — бідолашний добрий буржуа. Йому справді важко: в них усе, як у Німеччині сорок четвертого року. А він звик їздити в Париж, де базікають, не оглядаючись на поліцію…»
Люс сів на підвіконня. Він тоскно чекав світання, а потім зійшов униз, занлатив у «ресепсьон» за номер і телефонні розмови й пішов до мертвотно освітленої громадини найкрасивішого європейського аеропорту: там хоч можна побути серед людей, випити в барі й заразом вирішити, яким чином завтра ж, не пізніше полудня, оформити продаж свого будинку. Чи закласти під вексель. А «мерседес», який заводиться з півоберту, продати треба буде рано-вранці. А ввечері вилетіти в Гонконг. Молодець прокурор! Він підібрав такі матеріали в бібліотеці, за якими можна розробити точний маршрут.
Діти? Що ж… діти. Нехай у дітей будуть чесні батьки — це важливіше, ніж кількість кімнат у квартирі, справді так.
Він узяв у барі віскі, відійшов від стойки, сів у куточку і, обернувшись до стіни, вперся поглядом у свій погляд: стіна була дзеркальна. Люс озирнувся — в барі було порожньо. Він набрав у рот віскі й випустив тоненьку цівочку в своє зображення на дзеркалі, і його обличчя в дзеркалі потекло, стало кумедне й жалюгідне.
Він підвівся й попрямував до «інформасьйон»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомба для голови», після закриття браузера.