Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

на розбитому обличчі розпачливо світяться великі сірі очі…

— Досить! Припиніть! — почулися обурені вигуки.

Екран погас.

— Ось хто такі лудове, — заговорив Звоєвій. — Може, тепер знайдуться відважні увімкнути анігілятор?

Ніхто не поворухнувся, тільки санітари метушилися біля тих, кому стало зле. Минула довга хвилина, і в протилежному кінці президії попросили слова.

— Пане Звоєвій, — встав Родерон Рахівник Зграї. — Може, ви самі змогли б це зробити?

— Я? — знітився Звоєвій. — Ні-ні, що ви… Я… Я — теоретик…

— То ж бо й воно, пане Звоєвій. Теоретично ми можемо знищити прибульців. Однак, зробивши це, ми перестанемо бути людьми. Ми зробили б перший крок по шляху вбивства — а куди веде цей шлях, ми щойно переконались. Тож я згоден з паном Оллогерном: краще вмерти, аніж стати вбивцею. Проте вмирати не обов’язково. Є ще один варіант — евакуація.

— Але, пане Родерон! Де ми візьмемо стільки кораблів? Та й часу залишилося…

— Його не так уже й мало, пане Агенар. Та й кораблі нам не знадобляться. Ми встигнемо вивести людей крізь Чортову Діру.

Делегати ожили, зал наповнився нервовим гамором.

Чортова Діра — це підпросторовий тунель, якого відкрили зовсім недавно в непрохідних лісах Південного континенту. З того боку Діри починався таємничий світ — світ сріблястих трав і незнайомих зірок. На дослідження невідомої землі вже вирушило кілька експедицій. Жодна з них поки що не повернулась.

— Але ж ми навіть не знаємо, що нас чекає по той бік!

— Зате добре знаємо, що чекає нас по цей, — похмуро завважив Родерон.

— А якщо лудове знайдуть тунель?

— Ми завалимо його за собою.

— Тоді ми не зможемо повернутись назад!

— Зворотного шляху для нас нема в будь-якому випадку. Тільки так ми зможемо залишитись людьми. І, можливо, вижити.

Завирували голоси — схвильовані, стурбовані, розгнівані. Нарешті над морем емоцій, жестів і вигуків злинула тендітна рука молодої жінки. Гамір поволі вщух.

— Пане Голова! — схвильовано вигукнула дівчина. — Невже загроза така серйозна? Скільки лудове летять до нас?

— Двоє. Їх там усього двоє.

— Невже двоє прибульців можуть загрожувати всій цивілізації? Залишати рідні домівки, затишні міста, могили предків… Втікати в безвість… Хіба не простіше було б спробувати встановити з ними контакт?

— Люба панно, — зітхнув Голова. — Я тисячу разів згоден з вами. Ті двоє, що зараз летять до нас, не такі вже й страшні. Можливо, навіть вони — чудові хлопці, і ми з радістю пішли б на контакт з ними, якби… Якби вони не були лудове. Ці хлопці належать не собі — передусім вони розвідники цивілізації, яка їх послала. І якщо сьогодні їх двоє, то завтра буде тисяча, а позавтра — мільйон. Нам доведеться мати справу з їхнім суспільством. А суспільство лудове — це космічний монстр, чудовисько, яке руйнує, вбиває, винищує все живе і неживе у Всесвіті. Планета, якої торкнулося мацальце цієї потвори, приречена. А ті двоє, що летять до нас, і є тим самим мацальцем, простягнутим до нашої планети.

Через півгодини делегати розлетілись по регіонах, а ще через півгодини була оголошена всесвітня евакуація.

Корабель спустився на поле недалеко від східних передмість. А невдовзі на околиці міста вже зупинився планетохід пришельців. Відкрився люк, і з нього вибралися двоє в скафандрах. Зовні вони нічим не відрізнялися від людей: високі, стрункі, з міцно поставленими ногами. Пильно озираючись навсібіч, лудове повільно пішли вздовж вулиці.

— В містах людей є щось спільне, — сказав пілот. — Іноді мені здається, що міста — живі істоти. Якщо неживі, то принаймні — розумні. Так скрізь: на Таггарі, Крішнамурті, Северинасі, на Землі…

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився напарник. — Мертві міста скрізь однакові. Але звідки ти взяв, що це місто людей?

— Бачиш, є певна різниця між собачою будою і людським житлом. І потім це місто не мертве. Поглянь на оту споруду, схожу на гіпнодром? Вздовж її стіни горять ліхтарі.

— Але який сенс освітлювати вулицю серед білого дня?

— У цьому світі, як і в інших, багато що не має сенсу.

— Стривай… Що це? — посеред вулиці валявся яскравий згорток тканини.

Пілот обережно підняв знахідку. Це був дбайливо сповитий маленький іграшковий чоловічок.

— Лялька, — посміхнувся пілот.

Якийсь час прибульці розчулено розглядали іграшку, потім рушили далі. Через кілька кроків пілот знову нагнувся И підняв тоненький блакитний циліндрик. З одного кінця вився димок.

— Сигарета. На деяких планетах люди ще не позбулися цієї шкідливої звички. Однак сигарета димить — отже її щойно кинули. Куди ж вони всі щезли, чорт би мене взяв?!

— Зараз з’ясуємо, — сказав, прислухаючись, пілот.

З розчинених дверей сріблястої, схожої на ангар будови долинав якийсь шум. Підійшли ближче: тепер уже було виразно чути несамовитий жіночий лемент, грізний рев невідомого звіра. Лудове вихопили пістолети і кинулись всередину. І… зупинились, спантеличені; вони стояли в порожньому кінозалі, на увігнутому екрані чарівна блондинка намагалась випручатися з лап жахливого горилоподібного створіння. Лудове перезирнулися, знічено посміхнулися. За кілька хвилин на екрані з’явився лицар, вбив чудовисько і звільнив красуню. Фільм закінчився, однак проектор продовжував працювати.

— На їхніх головах збереглося волосся, — порушив мовчанку пілот. — Це дуже молода раса. — Помовчавши хвильку, вів далі. — Ти знаєш, замолоду я захоплювався старовинною фантастикою. Чтиво, маю тобі сказати, іноді повчальне. Наприклад, один древній фантаст вважав, що створити цивілізацію можуть лише людські істоти. І що Всесвіт — це величезне кільце розумних людств. Схоже на те, що він мав рацію. Партенон — уже дев’ятий світ, в якому живуть люди.

— Дев’ятий світ, з якого пішли люди, — похмуро уточнив напарник.

Пілот підбадьорливо посміхнувся:

— Вище голову, Петров! Наступного разу ми неодмінно застанемо їх вдома.

Андрій Дмитрук

СОН ПРО ЛІСОВЕ ОЗЕРО

Фантастична повість

Але він знає шлях мій,

нехай випробує мене,

— вийду, як золото.

Книга Іова, 23. 10

Звідкіля взялася ця історія — чи то казка, чи то бувальщина? Може, виплила вона з глибини родової пам’яті? А може, склав її, приховуючи від самого себе, холодний тренований розум? Чи, може, то віщий химерний сон з’явився навіч — а може, й не віщий, а пустий і оманливий?.. Не знаю… Але щось уперто штовхає мою руку: запиши, запиши!

І

Наприкінці жорстокого століття шістнадцятого, — втім, можливо, вже настало криваве сімнадцяте, — погідною літньою дниною збираючи суниці у лісі пана Щенсного, селянка цього пана — сімнадцятилітня Настя Мандрика — почула тихий стогін. Недовго шукала: під корявим старезним дубом, в заростях кропиви набрела Настя на зраненого молодого козака.

Спершу хотіла закричати на весь