Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

підписи і штабні печатки, водила пальцем по цифрах, що означали номери частин. Потім, лишивши розгорнуту карту на столику, рвучко підбігла до кушетки і опустилась на неї поруч з Олексієм.

— Альошо!.. — промовила вона, важко дихаючи. — Альошо!.. Ви не знаєте… Ні, ви зовсім не знаєте, що зробили!..

І раптом, притягнувши до себе, почала цілувати його в щоки, в губи, в колюче підборіддя…

Перед найсуворішим судом товаришів, перед будь-яким трибуналом Олексій зміг би виправдатися в тому, що обняв Діну: нічого іншого йому не лишалося робити. Це було необхідністю, тактичною хитрістю…

Але нікому в світі, і в тому числі самому собі, він не зміг би пояснити, чому в цю мить щось ворухнулося в ньому, і до серця підступив гострий жаль до дівчини, непотрібний, не заслужений нею жаль. Він зовсім близько бачив її сяючі, радісні очі, відчував долонями гнучку, довірливо-податливу спину, і десь у найвіддаленішому куточку свідомості ворухнулася зрадлива розслаблююча думка: чи правильне він робить, вдаючись до такого жорстокого обману?..

І ось що найнебезпечніше: в ту мить він не знайшов досить переконливого спростування цієї думки.

— Стривайте, Альошо! — підвелася раптом Діна. — Сидіть тут, я на одну хвилнку!..

Вона метнулася до столика, згорнула карту, мнучи її в поспішності. Не соромлячись, розстебнула комір, засунула карту за пазуху. Потім схопила хустку, що висіла на кріслі, і вибігла з кімнати. В неї був вигляд іменинниці, що одержала найбажаніший подарунок…

Олексій чув, як вона спустилася в сад, і кроки її зашелестіли, віддаляючись у бік річки.

Тільки лишившись на самоті, він трохи заспокоївся. Все правильно. Все як треба… Ні, він не Солових, його на такі штучки не спіймаєш!..

Справедливість вимагає сказати, що тепер у думках Олексія не було впевненості…

Хвилин за п'ятнадцять він почув: ідуть. Діна була не сама.

«Поблизу ховає…» промайнуло в голові. Східці зарипіли під важкими кроками. Діна розчинила двері.

— Ось він! — збуджено промовила вона.

Ввійшов Марков. За ним всунулася вугрувата пика його охоронця Севи. Марков посміхнувся.

— Здрастуй, друже! Вітаю!

Поліз вітатися і Сева, розчулено кліпаючи червонуватими бугорками повік без вій.

— Що я вам казала! — торжествувала Діна. — Ви собі не можете уявити, Альошо, як вони мене пробирали через вас! І легковажна я, і дівчисько, і мало не зрадниця! Ось, будь ласка! Хто правий?

— Ти, ти! — поблажливо сказав Марков, розправляючи карту на столику. — Та сама! Як же тобі вдалося?

— Не питай! Дві ночі підстерігав…

Історію «викрадення» карти Олексій сумлінно продумав. Карта висіла у командарма, прикрита завіскою, вночі біля неї стояв вартовий. А в сусідній кімнаті — канцелярії цілу добу позмінно працювали писарі. Олексієві пощастило потрапити в нічний наряд… О третій годині ночі вони закінчили роботу. Олексій вийшов разом з усіма, а в коридорі відстав і, повернувшись у канцелярію, сховався під столом. Розрахунок був на те, що вартовий час від часу виходить оглянути штаб. За кілька хвилин він справді вийшов. Олексій прослизнув у кімнату, де висіла карта, зняв її з стіни і через вікно вистрибнув у двір, не забувши акуратно зашморгнути завіску, щоб не зразу виявили відсутність карти. Йому вдалося непомітно пройти повз вартового, а далі все було просто: карту він сховав під каменем біля вбиральні, де вона спокійно пролежала до сьогоднішнього вечора. Все це зайняло так мало часу, що Олексій встиг прийти в хату, відведену для писарів, раніше за своїх співробітників: ті надумали серед ночі варити кашу в штабній кухні, і коли, наївшись, прийшли додому, він уже спав. На допиті вони одностайно підтвердили це, а один, сучий син, навіть сказав, що йому здається, ніби Олексій залишив роботу раніше від інших: він, мовляв, завжди од нарядів ухиляється. В результаті постраждав тільки вартовий: його забрали в особливий відділ і досі тримають.

— Ото стрибок! — схвалив Сева. — Міг би ще й вартового рішити, щоб я луснув!

— Шум здіймати! — заперечив Олексій. — Так вірніше.

— Значить, тебе ніхто не підозрює? — спитав Марков.

— Поки що ніхто…

— Днів два виждемо, нехай все уляжеться, а потім дам тобі ще завданнячко. А зараз іди, коли б не почали шукати.

Олексієві треба було поспішати, але йому не хотілося йти, нічого не вивідавши у шпигунів.

Марков сам прийшов йому на допомогу.

— У тебе нічна перепустка? — спитав він.

— Так.

— Візьми з собою Севу. Треба карту доставити. Наткнетеся на патруль — відверни його увагу… Завтра заскочиш на пошту, Дося скаже, що робити далі.

— До ранку не можна дочекатися? — бурчав Сева. — Обов'язково ганяти людину в дощ. Чому Дося не передасть?

— Мовчи! — обірвав його Марков. — Ось тобі карта, сховай. І скажи там, щоб зараз же відправили.

Діна провела їх до хвіртки. На прощання вона сказала, ніби вибачаючись:

— У нас ще все попереду, Альошо…

НА ЯВЦІ СМАГІНИХ

Сева продовжував бурчати і на вулиці:

— Здихався! Вигнав, мов собаку…

На зріст Сева був такий же, як і Олексій. В його крихкотілій, незграбній постаті відчувалася неабияка сила, але голосок мав плаксивий, тонкий і говорив співуче, трохи шепеляво.

— Це ж не людина, а егоїст! Віддай за нього душу, а він і не покашляє? Тобі хочеться побути з дівчиною, що ж я маю проти? Так ні! Йому треба, щоб я зовсім пішов!..

— Що ти базікаєш! — перебив його Олексій. — З якою дівчиною?

— А ти сам не догадався?

— З Діною?

— З ким же ще!

— Таке скаже, дурень! — невідомо чому скипів раптом Олексій. — Що ти язиком мелеш?

— Ти в неї втріскався, — спокійно сказав Сева. — Це видно навіть сліпому, так тобі і не хочеться вірити. Ой хлопче, не ти перший, не ти останній!

— Стривай! Чому ти вирішив, що вона з Марковим?..

— Дивіться на нього: я вирішив!.. У них же палке кохання! Почуття!.. Плював я на ті почуття! Я б цю Досечку своїми руками придушив! Тільки й користі від неї, що приманює таких, як ти. Тепер вони тебе візьмуть за жилку, все виссуть до краплиночки, а ти чекай, може Досечка не обдурить!

— Йолоп! — промовив Олексій. — Хіба я заради баби. Чхати мені на вашу Досю!

Вони підійшли до центральних вулиць. Сева замовк і пропустив Олексія вперед.

… Звичайно, Сева міг і прибрехати, але Олексій чомусь повірив відразу. Він по-новому оцінив і ті погляди, якими обмінювалися Марков і Діна (в них було щось більше, ніж просте взаєморозуміння), і те, що вони звертались одне до одного на «ти», а Діна звала Маркова зменшеним ім'ям «Вітя»… Ні, Сева не бреше. Але тоді незрозуміло, навіщо знадобилися Діні сьогоднішні ніжності?.. Ще