Дарина Гнатко - Проклята краса

тепер допити — раніше звична та звичайна справа — поступово стали перетворюватись для нього на справжню муку. Його серце м’якшало, недозволено швидко м’якшало чи то від кохання до Ані, а чи то від якогось невидимого впливу диякона Юрченка. Тепер на допитах перед ним сиділи не безликі, безстатеві вороги народу, ні, вони поволі перетворювались на стражденних, наляканих жінок, яких відривали від дітей, на чоловіків, що мліли душею за родинами, та палких у своїй вірі юнаків на кшталт цього Кирилюка, мати якого була тут учора. Худа, виснажена чи то від хвороби, чи то від складного життя, вона тихо увійшла до його кабінету та зупинилась біля столу. Її скорботне, суворе та сухе зморщене лице, на якому несподіваною красою виділялись великі блакитні, зовсім як у сина, очі. Тихим, здавалось би, байдужим голосом, який насправді так і дзвенів стражданням, вона просила не забирати в неї єдиного сина, поміч та втіху її хворобливої старості, дитину, яку Господь подарував їй після тяжкої втрати трьох синів під час громадянської війни. І Дмитро, вдивляючись у скорботні риси її лиця, вслухаючись у її наповнені болем слова, вже розумів, що зробить усе, аби завадити засудженню Тараса Кирилюка до смерті, до страти. Він розумів, що це небезпечно, дуже небезпечно, що має тепер думати не тільки про власну безпеку, але й про Аню, про їхнє ненароджене дитя. Але, з іншого боку, він тепер розумів і те, що просто не зможе жити спокійно, якщо власними руками відправить це напівдитя до страти. То раніше, забруднюючи руки чужою, можливо, невинною кров’ю, він надто тим не переймався, але зараз… Але зараз змінилось щось у самому його серці й чутним зробився голос того, що, ймовірно, було його власною душею, в існування якої він не вірив.

Матері Кирилюка він не сказав нічого, окрім, здавалось, незначних або, навпаки, надто значущих слів.

— Не переймайтесь ви так. Все буде добре.

Сині, пронизливі очі вп’ялись у його, а за мить, наче щось розгледівши в їх темно-сірих глибинах, вона раптом вся обм’якла, й у неї вперше за весь цей час з’явилися сльози. Що то були за сльози — подяки чи то полегшення, Дмитро не зрозумів. Вона мовчки вийшла, але погляд пораненої в саме серце матері, яка всю свою надію покладала на нього, ще довго стояв перед його очима, вимагаючи від нього виконати невимовлену обіцянку, незважаючи на те, що це загрожує смертельною небезпекою не лише йому, Дмитрові, не тільки оцьому наляканому хлопчині, що застиг зараз перед ним на залізному жорсткому стільчику, а і якоюсь мірою Ані та їхній дитині. І саме заради них він має бути надзвичайно обережним.

Дмитро зітхнув, потім глянув на Кирилюка.

— Ну що, ти так і будеш мовчати?

Тарас кинув на нього важкий погляд, у котрому було стільки зневаги, а потім бовкнув:

— Мені нема чого вам сказати.

Дмитро недовірливо підвів брови.

— Зовсім нічого?

Ще один непривітний, вовкуватий погляд.

— Нічого.

Дмитро помовчав, вивчаючи насуплене та невдоволене лице юнака. Як же допомогти йому, цьому хороброму пташеняті, як врятувати?

— У мене сьогодні вранці була твоя мама, — повільно почав Дмитро, і Тарас одразу ж стрепенувся, пожвавішав. Помовчав хвилю, а тоді спитав:

— Як вона?

О, скільки всього було в цьому короткому питанні. Скільки тривоги, скільки турботи та любові.

— Добре, — відкашлявшись, відповів Дмитро, — просила дуже за тебе, і я… — Дмитро помовчав, кинув насторожений погляд на двері, прислуховуючись до чужих кроків та голосів, які то лунали гучніше, то затихали, потім глибоко зітхнув і швидко, поки не виникло зваби роздумати, випалив: — Я пообіцяв їй, що врятую тебе від страти.

— Ні, дякую, — дерев’яним голосом відгукнувся Тарас після довгого мовчання. — Не потрібна мені ваша допомога, я вже краще помру.

Дмитро звузив темно-сірі очі.

— Не довіряєш?

Кирилюк знизав худими плечима.

— Не знаю.

— А ти подумай…

— Нема мені чого думати, — урвав Дмитра Тарас, вогонь в його очах раптом зробився нестерпно яскравим. — Я за Господа помру, як святі мученики в давнину, але ніколи, чуєте, ніколи Його не зречуся, хоч на шматочки мене рвіть, що хочете робіть…

— Дурень ти, — незлобиво вилаяв його Дмитро, з жалем поглянувши на молоде, запальне лице. — Я не відречення тобі пропоную, а допомогу, життя…

Тарас вперто насупив брови.

— А мені для Господа життя не шкода.

— А про матір свою ти подумав?

У синіх очах промайнув гострий біль, і Дмитро зрозумів, що заради матері цей юний мученик відмовиться від небесних вінців, та полегшено зітхнув.

— Подумай, — ще раз вимовив Дмитро, і в кабінеті надовго стало тихо, мов на цвинтарі вночі. Тарас мовчки хмурився, час від часу кидаючи на Дмитра недовірливі погляди. Так повільно протікали хвилина за хвилиною, Дмитро терпляче чекав, розмірковуючи, що має зробити, аби витягнути з могили оце юне, не старше від Ганнусі створіння.

Нарешті Кирилюк важко зітхнув.

— Я згоден, заради мами згоден, — невдоволено промовив він, нервово стискаючи пальці. Потім він кинув на Дмитра гострий погляд. — Але чому ж я маю вам вірити? Може, ви пастку мені готуєте?

Дмитро не зміг втриматись від усмішки.

— А тобі є що втрачати?

Тарас поморщився.

— Ваша правда, немає.

За вікном стрімко темніло, осінній день поволі добігав свого кінця. Скоро мав приїхати з роботи Дмитро, і Ганнуся, виймаючи з духової шафи пухкі та рум’яні пиріжки, з тривогою подивлялась у швидко темніючий проріз вікна. Як чекала вона завжди цих вечорів, коли він повертається додому, як рахувала кожну хвилину до тієї миті, коли відчиняться двері, й з’явиться його ставна, висока постать, і пролунає глибокий, оксамитовий голос. Але то було тоді, вчора, позавчора, усі інші, минулі дні, але не сьогодні, не сьогодні, в цей чорний, моторошний день. Сьогодні вона чекала його з острахом та напругою. Як зможе вона ясно та відверто поглянути в його очі, знаючи, що глибокою прірвою між ними поростає брудна та огидна постать Миколи Прокопенка та його жахлива мова. Як зможе вона безтурботно посміхатися йому, цілувати та приймати його обійми, знаючи, що від її згоди на зраду залежить його життя? Що ще тільки кілька годин тому її юне тіло, що належало тільки йому одному, нахабно облапував чужак, похітливий та огидний. Вона мала прийняти рішення, але ніяк не могла на щось зважитись. Сказати про це Дмитрові? Ні, цього вона зробити не могла, боялась, що той зробить ще гірше. І погодитись на пропозицію Прокопенка — також. Та, з іншого боку, якщо вона не погодиться, то це буде означати